Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Одна із тих прикрих думок чеховської героїні: «В ее положении какой бы это был ужас, если бы она влюбилась», можна думати, підказала весь дальший хід «Лялечки». В ній Коцюбинський поставив на меті перед собою відтворити і прослідити психологічно один із варіантів «этого ужаса».
Одночасно з оповіданням «На подводе» відчуваються в «Лялечці» і чеховські «Мужики». Розмірковуючи про невеселу свою долю, Раїса виїздить із лісу.
«За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися вниз, і візок усе котився вузькою нев’їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.
Та ось і село. Серед низькодолу й мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалека здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами. Візок котився вулицею, і Раїса цікаво розглядалася на обидва боки. Хати здебільшого були старі, з чорними, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленясті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому відбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи… Замурзана дітвора впоміш з собаками та свинями роїлась попідтинню. Худі підсвинки на високих ногах з заболоченими черевами никали по вулиці. Скрізь тхнуло гноєм. За вигоном, край села виднілося друге село, густо заселене сірими хрестами, під якими тихо спочивали, обернувшись у землю, трудівники землі. А далі розлягалося поле — рівне, зелене, голе…»
Незвичайність цього пейзажу відразу впала в очі рецензентам і відразу, як ми бачили, повернула ті очі до пейзажів Чехова. І справді: українська проза, даючи зовнішній образ села, здебільшого на різні лади повторяла давнє: «Село! — і серце одпочине». Гній і баюри, чорні стріхи — все те потопало «в густих вишниках», — «усе лисніло на веселому сонці, а білі чисті хати скрізь біліли в садках, ніби чиясь вередлива рука, граючись, розкидала їх в поетичному безладді по горбах і долинах»[256].
У Коцюбинського інакше. Слідом за Чеховим, у нього зіставлення прекрасної природи і людського вбожества, той самий наголос на тяжкій, нерадісній, безперспективній праці. Тільки й різниці, що у Коцюбинського це сприйняття села умотивовано розчаруванням учительки, що ніде на селах не бачить «народу», а самих тільки «мужиків», її втомою і роздратуванням, а у Чехова — звичкою московського швейцара Николая Чикильдеєва міряти все на великоміську мірку:
«Приехал он в свое Жуково под вечер. В воспоминаниях детства родное гнездо представлялось ему светлым, уютным, удобным; теперь же, войдя в избу, он даже испугался: так было темно, тесно и нечисто.
Печь покосилась, бревна на стенах лежали криво, и казалось, что изба сию минуту развалится.
Бедность, бедность!..
На печи сидела девочка, лет восьми, белоголовая, немытая, равнодушная… Внизу терлась о рогач белая кошка…
За крестьянскими усадьбами начинался спуск к реке, крутой и обрывистый, так что в глине там и сям обнажались громадные камни. По скату, около этих камней и ям, вырытых гончарами, вились тропинки, целыми кучами были навалены черепки битой посуды… а там внизу расстилался широкий, ровный ярко-зеленый луг, на котором теперь гуляло крестьянское стадо…
Через реку были положены шаткие бревенчатые лавы, и как раз под ними в чистой, прозрачной воде ходили стаи широколобых голавлей. На зеленых кустах… сверкала роса… Какое прекрасное утро! И, вероятно, какая была бы прекрасная жизнь на этом свете, если бы не нужда, ужасная, безысходная нужда, от которой нигде не спрячешься…»
Значення останнього удару пензля мають думки Марії, що по смерті чоловіка їде найматися в Москву. Жуково вона покидає з почуттям полегшення і смутку, їй було тут нелегко, але вона знаходить виправдання для цього страшного побуту, що складався тисячоліттями: «Жить с ними страшно, но все же они люди, они страдают и плачут, как люди, и в жизни их нет ничего такого, чему бы нельзя найти оправдания. Тяжкий труд, от которого болит все тело, жестокие зимы, скудные урожаи, теснота, а помощи нет и неоткуда ждать» і т. д.
Явних ремінісценцій із «Мужиків» у Коцюбинського далеко менше. І це зрозуміло. У Чехова його «Мужики» були енциклопедією села, як його «Степь» була енциклопедією «степною»[257]. Весь досвід, що він зачерпнув зі свого життя в маєтку коло ст. Лопасні, в Серпуховському повіті, він поклав у «Мужики» та ще в кілька одночасово з ними написаних оповідань[258]. Недарма потім він признавався: «…В беллетристическом отношении после «Мужиков» Мелихово уже истощилось и потеряло для меня цену»[259]. Для Коцюбинського його образ села в «Лялечці» — тільки епізодична вставка, яка мало що й важить у загальному ході оповідання, на той час як для Чехова пейзаж Жукова та intérieur селянської хати правлять за вступ до широко розгорнутої картини матеріальних та інтелектуальних злиднів села.
256
Нечуй-Левицький. Старосвітські батюшки та матушки, розд. I.
257
Власний вираз Чехова в листі до Д. В. Григоровича. — А. П. Чехов. Несобранные письма. — М., 1927. — С. 32—33.
258
Схожі сцени і міркування див. в оповіданнях «Моя жизнь» (1896 р., будування школи в Дубечні), «Дом с мезонином» (1896), «Новая дача» (1899).
259
В листі до О. С. Суворіна. Письма. — Т. V. — С. 406.