Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Погляд А. П. Шамрая на «Лялечку», як на перше оповідання нової манери, підтверджується сучасними оцінками та характеристиками. Саме як заперечення української повістевої традиції тогочасної зустріли це оповідання його перші рецензенти. В своїм рецензійнім звіті про 1-й том «Оповідань» Коцюбинського В. Поточний пише: «В рассказе «Лялечка» автор описывает историю увлечения народной учительницы Раисы Левицкой приходским священником о. Василием. В этом рассказе мы не видим ясно выраженной основной идеи». Особливо не до вподоби рецензентові відсутність в оповіданні детально виписаного побутового тла, мовчання авторове про сім’ю Раїси («как будто для Раисы с момента поступления на службу перестали существовать ее младшие братья и сестры»), тимчасом як психологічне завдання «Лялечки» лишається перед ним нез’ясоване, нерозкрите[249]. Спадається з наведеними словами і оцінка В. Мировця в рецензії його на альманах «Дубове листя», де вперше «Лялечку» було надруковано. В. Мировцеві «трудно понять прежде всего цель и задачу автора, что хотел сказать своим произведением Коцюбинский». I навіть позначаючи в оповіданні «ряд поистине прекрасных мест», він не вагається поставити його нижче від перших навіть, недозрілих спроб, як «П’ятизлотник»: «Настоящее произведение далеко не может идти в сравнение с прежними работами талантливого автора»[250].
Відчули обидва рецензенти, не вважаючи на певну старомодність своїх міркувань, і сторонню, не українську підказаність «Лялечки». В. Мировець відзначив «ориґінальне» описання села в дусі чеховських «Мужиков» і «художественное описание «грозы». В. Поточний звернув увагу на інше — на виразну непослідовність у змалюванні вдачі о. Василя, що з’являється на переміну то цупким «стяжателем», то натхненним проповідником. «Страсть к проповедничеству, кстати сказать, абсолютно чуждая нашему духовенству, прямо навязана автором о. Василию. Эта страсть и эти черты, какими наделяет автор о. Василия, описывая эту фигуру в белом подряснике, «що загортає сливе жіночий торс» («од його пухкої руки, сірих очей і навіть лисини віяло тихим спокоєм»), напоминают нам скорее французских curés с их проповедями, чем наших приходских батюшек».
Нарешті, питанням нової манери присвячена стаття А. Д. Лебедя «Дорогою шукання»[251]. Стаття А. Д. Лебедя зовсім не торкається стилістичних зв’язків молодого Коцюбинського з Нечуєм-Левицьким та старішою ґенерацією письменників, збуваючи це питання загально висловленим твердженням, що гострої боротьби поколінь українська література не знала, отже, й перехід Коцюбинського до його нової техніки та завдань був процесом повільним і затяжним, нізвідки не приспішуваним. Хронологічну дату початків нової манери А. Д. Лебідь має тенденцію зв’язати з р. 1897-м. Криза в творчості письменника завершається рр. 1901—1902, коли Коцюбинський уже безсумнівно стає на нову путь («Поєдинок», «На камені»). Отже, порівнююче слабу продукцію 1897—1898 рр. належить з’ясовувати не тільки завантаженням письменника роботою в редакції «Волыни»[252], де письменник на той час служив, але і суто художніми ваганнями, відходом від старих тем та шуканням нових методів письма. І А. Лебідь нотує згадку про читання Мопассана, що припадав саме на рік 1897, посилається на листа до дружини під новий 1898 р. На той час припадає і перечитування Чехова, що його «Мужики» та «На подводе» справляють найбільше враження на українського автора. Із сполучення мопассанівської Жанни («Une vie») та Марії Василівни Чехова («На подводе») і повстав образ Раїси Левицької[253]. Від Чехова Коцюбинський залежить головне в характеристиках «Лялечки»; за Мопассаном він деякою мірою будує рух повісті. Як Жанна в «Une vie» («Історія одного життя») підпадає впливові абата Піко, так і Раїса Левицька захоплюється о. Василем, і невдоволене її почуття перероджується в своєрідну релігійність, де найхимернішим способом сплітаються релігійний екстаз і почуттєві розкоші. В дальшому викладі А. Д. Лебідь спиняється на скандинавських письменниках та на їх значенні для Коцюбинського. Перечитані на початку 900-х рр. Гамсун і взагалі скандинави позначилися на писаннях українського автора приблизно з 1907—1908 р. Це був другий ступінь естетичного його зросту, у свій час, додамо, спостережений і зафіксований у приязному та тонкому листі Миколи Чернявського: «З заздрістю я дивився на Ваші подвиги на ниві письменства нашого за останні роки. Ви тепер являєтесь закінченим художником, який знає, що треба і чого не треба робить для надання творові краси в повній мірі» (Херсон, 15.III.1910).
249
К. стар. — 1903. — IX. — С. 38—47 (друга паґінація).
250
Там само. — С. 121—127 (друга паґінація).
251
Життя й револ. — 1928. — V. Порівн. його ж «Творча путь Коцюбинського», вступна стаття до книжки: М. Коцюбинський. Вибрані твори. — Книгоспілка. Літер. б-ка, 1926.
252
Про житомирське перебування Коцюбинського — А. Лебідь. Пропащі роки // Україна. — 1927. — III.
253
Догадки А. Лебедя можна потвердити певними даними. Оповідання «На підводі» видрукуване 21.XII.1897 в «Русских ведомостях». Що Коцюбинський за цією газетою стежив, видко з його кримського листа до дружини: Куру-Узень, 20.X.96. Немає жодного сумніву, що, живучи з газетної роботи, Коцюбинський пильно стежив за цим найавторитетнішим у свій час ліберальним російським органом.