Українське письменство

Висновок, на мою думку, неправдивий: він сягає далі, ніж на те дозволяє матеріал. Відрази до мужицької теми у наведених та наводжуваних текстах ніде не видко. Знати лише одно: тема розростається, потребує нових студій, нових матеріалів. Довільними видаються і міркування про естетизм Коцюбинського. На нашу думку, з Коцюбинського ніколи не було естета та жерця самодовлінного мистецтва. Він був досить глибокий, щоб узяти собі гаслом та емблемою самий-но смокінґ. Таке враження справляв він, принаймні, на уважніших із сучасних обсерваторів. Горький писав про нього: «В нем живет чувство гражданина, которому глубоко и всесторонне понятно культурное значение, историческая стоимость добра»[277]; на думку М. С. Грушевського, поняття гарного у Коцюбинського «містить однаково прикмети естетичні і вартості етичні»[278]; цю думку підпирає Вол. Леонтович[279]; з нею погоджується С. О. Єфремов, протиставляючи Коцюбинському в даному разі Ольгу Кобилянську (що теж потребує певних застережень)[280]. Коцюбинський завжди лишався вірний в цілому виголошеній в 70-х рр. теорії літератури, як методу пізнання соціальних обставин людського життя, і навряд чи можна було б закинути йому випадковий, не проказаний міркуваннями актуальності громадської, вибір тем. Але так розуміючи літературу, він зовсім не хтів спускатися у вислові до рівня «уманського дурня» (вираз В. Коряка), як не хтів обмежуватися селянською тематикою, одходив від програмових постатей «каганцюючих» народників. Його Тихович в оповіданні «Для загального добра» розуміє, як тяжко випадає на ділі те, що таким прозоро-ясним видавалося в теорії: його робота — «обрятування бессарабських виноградників від філоксери» — зустрічає тупу ворожість селянства, що бачить тільки руйнацію свого господарчого добробуту, і вона ж наражається на урядову байдужість: мало грошей, мало енергії і разом так багато офіціального листування, мертвого формалізму. «Загальне добро», якому він служить, стає в тих умовах дуже проблематичне. Село дике, малокультурне; уряд та інтеліґенція ліниві, мляві. І Коцюбинський приходить до чеховських висновків. В царині спеціальній — організація національної роботи — він повторює на адресу українсько-російської інтеліґенції докори російського автора. Українська преса по 1906 р. — «на мій смак така вона сіра, мало цікава, без ширшого світогляду, без темпераменту». Він заздрить навіть і галицьким відгомонам західноєвропейської працьовитості та дисциплінованості: «У нас немає тривкої свідомості, нема уміння. Через те дуже ненормальне і сумне з’явище: працюють два-три чоловіки, а решта холодні як мерці. Скільки ще треба енергії і часу, щоб виховати робітників»[281].