Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
Вона була схвильована, і я зрозумів: щось трапилося. Тому мовчки, кивком голови запитав її про це.
— Сьогодні вранці в під'їзді знайшли мертву бабу Фросю!
Го-па! Я поволі опустився на стілець, що стояв поряд. З півхвилини ми мовчали, обмірковуючи цю новину.
— З перерізаним горлом? — нарешті запитав я.
— Не знаю.
— А хто сказав?
— Старша. Людмила Миколаївна. Син зателефонував. Віктор Тихонович уже поїхав у міліцію.
— Ну й днинка! А що вона ще говорила?
— Нічого. А, ось пригадала: гроші треба буде здати на похорон.
Я пішов до ординаторської. Риндіна щось писала, одночасно попиваючи каву і димлячи сигаретою.
— Ви чули — баба Фрося загинула! — повідомив я їй надзвичайну новину.
Але вона була вже, ймовірно, в курсі подій.
— Хай мене Бог прощає, але треба і честь знати! — видала Надія Миколаївна. — Давно пора!
Я ошалів від такої реакції на смерть людини, тим більше нашої співробітниці.
— Так її ж убили! — з обуренням різонув я.
— Хто Вам це сказав?
Не хотілося світити Віку і тому я трохи злукавив:
— Людмила Миколаївна.
— Ось так народжуються чутки, — усміхнулася Риндіна. — Потім ми ще почуємо, що її хотіли згвалтувати, але вона відчайдушно боролася за свою честь і тому її жорстоко вбили.
— Перерізали горло, — додав я.
Лікарка вражено втупилася в мене:
— У Вас бурхлива фантазія, Василю Васильовичу! Вам треба було йти працювати слідчим. — Потім пояснила: — Бабці вже за сімдесят, повинна ж вона колись померти?
— Але Віктор Тихонович поїхав у міліцію, — не здавався я.
— Правильно, — погодилася вона. — Нагла смерть, тим більше в громадському місці, завжди розслідується міліцією. А стару, напевно, просто схопив удар.
«Ага, — подумав я. — Можливо, спочатку хтось і схопив, а потім уже був удар. По голові. Почекаємо шефа, послухаємо, що він скаже.»
Але завідувач, що під'їхав наприкінці дня, ніякої ясності не вніс. Втім, він і не збирався нічого нікому пояснювати. А лізти до нього з розпитуваннями я не став.
РОЗДІЛ 18
Похорон баби Фросі був на третій день. Світлана охоче погодилася допрацювати зміну за двох, та й Надія Миколаївна теж нікуди не пішла, адже хтось з лікарів повинен був залишатися у відділенні. Решта наших співпрацівників прийшли провести заслужену робітницю в останню путь. Був тут і головний лікар — Олександр Михайлович — і колеги з інших відділень.
Баба Фрося жила в старому районі, в панельній п'ятиповерхівці із затишним двориком, де в основному жили пенсіонери, такі ж старі й принишклі, як і їх будинок.
Син нашої санітарки, в сім'ї якого вона жила, чоловік років п'ятдесяти, вже сивий, з сумним напруженим обличчям, займався організацією похорону. Ми своєю групою стояли у дворі й тихо перемовлялися. Трохи вдалині, в оточенні людей, стояло кілька бабусь, і одна з них, заохочувана увагою нових слухачів і горда тим, що це саме вона виявила мертву подружку, в черговий раз розповідала подробиці того фатального ранку. Я ближче підійшов до них.
— А я тут мешкаю, на першому поверсі. Он моє вікно, — вказала на нього рукою. — Зазвичай я рано прокидаюся, а тоді чогось розіспалася. Та й не спала вже, а просто не вставала. Коли чую шум якийсь у під'їзді і ніби упустили щось, наче мішок посунувся і гепнувся. Потім вщухло. Ну, думаю, раз тихо — значить, усе гаразд. Полежала ще трохи. Проте непокоюся все одно. Піду, вирішила, подивлюся. Двері прочиняю — Боже святий! — ноги чиїсь стирчать! Я — туди, а там Василівна мертва лежить. Я голову їй підняла, а рука моя в крові. Вдарилася, мабуть, чи, може, вдарив хто?
— А Ви нікого не помітили стороннього? — запитав хтось із жінок, і я був вдячний їй за моє питання.
Бабця радісно обернулася в її бік.
— Мене і міліція про це питала! Ні, не бачила. Може, і був хто, та утік, а може, сама впала. У неї тиск був страшенний! А працювала все ж таки. А куди діватися? Молодь зараз не дуже заробляє, ось на нас, людях похилого віку, все і тримається!
Розмова йшла, безсумнівно не в те русло, і тому я обережно підправив:
— Може, злякалася кого?
— Хто, Василівна?! — вона подивилася на мене так, буцімто я поставив під сумнів відвагу всього їхнього покоління. — Та вона сама кого хочеш налякає! — Потім спокійно, навіть діловито, додала: — Пора прийшла — ось Бог і прибрав.
Мене ця стареча філософія мало влаштовувала — муляло питання: вколошкали її, чи вона сама раптово померла від інсульту? А де шукати відповіді, у міліції? Тільки й залишається. Адже там мене вже підозрюють у вбивстві однієї жінки.