Нескінченна історія

Бастіян витягнув з кишені коробку сірників (він завжди носив при собі сірники, бо йому подобалося їх запалювати, а тоді диви­тися, як вони горять), але ті відвологли, а тому спалахнув допіру четвертий. Бастіян спробував відшукати вмикач при цьому слаб­кому мерехтливому світлі, але марно.

Такого він не сподівався. Уявивши собі, що просидить тут цілісінький вечір і ніч у кромішній темряві, він аж похолов з пере­ляку. Звичайно, він уже не мала дитина; вдома чи в якомусь іншо­му знайомому місці Бастіян анітрохи не боявся темряви, але тут, на цьому величезному горищі, серед усіх, цих дивних предметів він не міг не відчувати страху.

Сірник обпік йому пальці, і він його кинув.

Якусь мить Бастіян постояв, прислухаючись. Дощ майже вщух, і тепер тільки легенько стукотів по великому критому бляхою даху.

Раптом Бастіян згадав про заіржавілий семираменний підсві­чник, що лежав десь серед мотлоху. Він пробрався до того місця, навпомацки знайшов підсвічник і повернувся з ним до своїх гімна­стичних матів.

Хлопець запалив ґноти товстих воскових недогарків — усі сім. Довкола розлилося золотаве світло. Полум’я свічок тихенько пот­ріскувало і вряди-годи похитувалося від несильного протягу.

Бастіян полегшено зітхнув і знову взявся за книжку.

VII.

ГОЛОС ТИШІ

Щасливо всміхаючись, Атрею заглибився в ліс ко­лон, які в ясному світлі місяця відкидали густі чорні сіні. Його огортала тиша - така глибока, що він майже не чув навіть кроків власних босих ніг. Він не знав, хто він, як йо­го звати, не тямив, як сюди потрапив і чого тут шукає. Його переповнювало німе зачудування, він був радісний і геть безтурботний.

Долівку між колонами вкривала мозаїка з усуціль пе­реплетеним таємничим орнаментом, на якому подекуди виникали загадкові образки та дивовижні сценки.

Атрею пройшов мозаїчною підлогою, піднявся широ­кими сходами, вийшов на розлогі тераси, знову спустився сходами вниз, а тоді пішов поміж колонами - чи, радше, рушив у мандри довгими алеями колон.

Він розглядав їх, одну за одною, радіючи, що кожна прикрашена інакше, ніж інші: оздоба та знаки на кожній з колон відрізнялись від решти.

Таким чином Атрею дедалі більше віддалявся від Бра­ми Без Ключа.

Пройшовши так-бозна скільки, він нарешті почув як­ийсь далекий заблукалий звук. Здавалося, цей звук витав у повітрі. Атрею зупинився, прислухаючись. Звук наближав­ся, то був немовби чийсь голос: чарівний, мелодійний, чис­тий і дзвінкий; високий, як у дитини; цей голос наче спі­вав, але звучав він безмежно сумно; іноді у мелодії його співу Атрею вчувався схлип або затамоване ридання.

Цей тужливий спів перелітав між колонами рвійно, на­че повів вітру, а тоді нараз зупинявся, ніби аж застигав на місці; він злітав і опадав, наближався і знову віддалявся; здавалося, він літав довкола Атрею, креслячи то більші, то менші кола.