Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Перекази про славетне минуле надихали багатьох. Директор однієї школи в Києві так захопився викладанням української поезії, що перейменував свій заклад на Трудову школу № 1 імені Тараса Шевченка, а шкільну програму склав довкола спадщини Кобзаря. Він закликав школярів вести щоденники, де б вони занотовували свої думки та робили малюнки до поезій Шевченка. Учні також ставили вистави про поета в місцевому клубі робітників та взяли інтерв’ю для шкільної газети у прибиральника, батько якого був знайомий з поетом.[269] У всіх цих проектах гасла, що закликали до соціальної справедливості, належали Шевченкові, а не Марксу. Те, що деякі вірші Шевченка мали антиросійські обертони, здавалось, не мало значення: його слова трактували як опозицію до царату, а не до росіян, і тому дозволяли.

А проте, тріщини у схемі стали одразу помітними. Не у всіх школах, які офіційно вважалися «українськими», добре викладали українську мову. Більшість вчителів, як і раніше, залишалися російськомовними, і не всі змогли або побажали перейти на українську. У сільських школах вчителі, котрі погано знали українську, навчали школярів, які так само розмовляли не літературною мовою; тому по закінченні навчання всі розмовляли суржиком. Спроби перевірити знання вчителів наражалися на різні форми пасивного спротиву. Вчителі відмовлялись від перевірок, пояснюючи, що через брак часу не встигли опанувати мову, або скаржилися на відсутність добрих підручників, що також було правдою. Важко було спростувати їхні заяви, адже багато членів комісій з перевірки навичок викладачів самі не могли розмовляти українською мовою.[270]

Деякі опиралися активніше. Багато людей не хотіли, щоб їхні діти отримали освіту українською мовою на тій підставі, що це завадить їм вступити до вищих навчальних закладів, де панувала російська мова.[271] Державні службовці також чинили опір спробам перевести державний апарат на українську мову. Незважаючи на те, що офіційною мовою була українська, партійні чиновники зазвичай ігнорували цю вимогу, і їх за це ніхто не карав. Наприкінці 1920-х Одеський обласний партійний комітет відкрив курси з вивчення української мови для 300 партійних апаратників. З-поміж 226 зареєстрованих осіб регулярно відвідували заняття лише 75. Ще менше з них сплатили за навчання. Організатори програми вимагали кошти за навчання, що також не сприяло збільшенню кількості відвідувачів. Отже, ініціатори постійно нарікали на грошові збитки.[272]