Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Фанатики сприйняли обидві стратегії як крок «назад» від марксистсько-ленінських ідеалів, і багато хто не вірив, що цей курс буде довготривалим. Зокрема, один зі старих більшовиків Григорій Зінов’єв назвав НЕП «тимчасовим відступом» і «підготовкою перед новим і вирішальним наступом трудящих у війні з міжнародними капіталістами».[237] Сам Ленін, пояснюючи НЕП партійним політінструкторам у жовтні 1921 року, вживав вираз «стратегічний відступ». Обговорюючи політику, він часто майже виправдовувався. Одній групі інструкторів сказав, що радянську економічну політику досі було базовано на помилковому припущенні про те, що «селяни забезпечать нам необхідну кількість зерна, яку ми могли б розподілити між фабриками і таким чином досягти комуністичного виробництва та розподілу».[238] Через те, що селянство ще не досягло належного рівня політичного розвитку, треба було трохи зачекати. Як тільки вони стануть освіченими, тоді можна буде спробувати запровадити більш розвинуту комуністичну економічну політику.

Ще одним розчаруванням для тих, хто вірив у єдину однорідну російськомовну робітничу державу, стало використання самого поняття «українізація». Голова Ради народних комісарів УСРР Раковський у 1921 році заявив, що широке використання української мови означало б повернення до «правління української дрібнобуржуазної інтелігенції та українських куркулів». 2-й секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь протестував ще завзятіше, стверджуючи, що викладання української мови є реакційним тому, що вона — примітивна мова села, у той час як російська — висока мова міста. Відповідно до своєї «теорії боротьби двох культур» Лебедь визнавав, що селянських дітей можна навчати українською мовою, бо це їх рідна мова. Однак за умови, що пізніше вони все одно повинні вивчити російську, аби згодом злитися з російським пролетаріатом.[239]

Страх Раковського, Лебедя та інших російськомовних більшовиків в Україні «реакційної» та «куркульської» української мови був зумовлений багатьма причинами. Передусім, був присутній елемент російського шовінізму: за їхньої пам’яті Україна завжди була російською колонією, тому їм було важко уявити її в будь-якому іншому статусі. Для багатьох з них українська мова була «мовою селюків». Як скаржився український комуніст Володимир Затонський, «стару звичку товаришів розглядати Україну як Малоросію, частину Російської імперії вбивали в нашу голову протягом тисячоліття існування російського імперіалізму».[240] Інші мали глибші перестороги й стверджували, що українська мова насправді є контрреволюційною мовою. Добре запам’ятавши селянське повстання, вони насправді боялися українського націоналізму, котрий ототожнювали з українською мовою. Як пояснював Затонський: «Саме в 1919 році... українська мова викликала певну підозру. Такі почуття були поширені навіть у середовищі революційного пролетаріату та селянства справжнього пролетарського походження».[241]