Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Тим часом молоді українські прозаїки й поети мріяли про нові форми художнього досвіду. Наприклад, літературна група «Гарт» прагнула «об’єднати пролетарських письменників України», щоб створити «єдину міжнародну комуністичну культуру». Але її лідери, колишні боротьбисти, не були впевнені, що це насправді можливо:
Ми не знаємо, чи зникнуть емоції під час комуйізму, чи зміниться людина настільки, що стане сяючою кулею, яку складатиме лише голова і мозок, чи з’являться нові, трансформовані емоції. Отже ми точно не знаємо, яка форма мистецтва з’явиться при комунізмі...[258]
Інша організація — «Плуг» — опікувалася письменниками із села й надавала перевагу розвитку творчої молоді в сільській місцевості. Вона організовувала читацькі гуртки й відряджала на село просвітницькі загони. У своїй літературній програмі члени організації проголосили, що метою групи є «створення широких картин, робіт на загальнолюдські теми і зображення життя революційного селянства». Плужани також створили першу письменницьку колонію в Україні — багатоквартирний будинок у Харкові, в якому спільно мешкали письменники та журналісти.[259]
Уперше в історії українська інтелігенція отримала ресурси й правовий статус, необхідний для стандартизації рідної мови. Ніколи в минулому українська мова не була офіційною мовою модерної держави, тому не існувало її загальноприйнятого варіанту. Мова на Західній Україні мала в собі багато запозичень із польської, тоді як у Східній Україні відчутним був вплив російської мови. Вперше в історії Всеукраїнська академія наук створила комісію для узгодження розбіжностей, і також розпочала роботу над ґрунтовним російсько-українським словником. У 1925 році Рада народних комісарів УСРР також створила при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису й стандартизації мови, спершу під керівництвом Шумського, а потім Скрипника. Після багатомісячних обговорень результатом роботи комісії стала Всеукраїнська конференція з питань правопису в Харкові навесні-влітку 1927 року. До участі в конференції Скрипник запросив провідних вчених зі Львова, на той час польського міста. «Харківський правопис», узгоджений на конференції, став нормативним для українців у радянській Україні. Правопис був покликаний стандартизувати мову і в українській республіці, й за її межами.[260]
Впевненість українського керівництва в своїх діях зростала, і тому не дивно, що деякі партійні керманичі намагалися поширити українську культуру за межі республіки, інколи навіть за підтримки Москви. Зокрема, сталінське керівництво схвалило спроби Харкова впливати на українців у Польщі. Шумський мав зв’язки з Комуністичною партією Західної України, що на той час перебувала в складі Польщі. Сталін особисто в 1925 році зустрівся з делегацією із Західної України і, звичайно, сподівався, що ці комуністи допоможуть дестабілізувати польську державу.[261] Однак ситуація змінилася, коли деякі націонал-комуністи зацікавилися майже 8 мільйонами українців, які проживали в Росії, і зокрема 915 тисячами українців, котрі мешкали на Кубані. З 1925 року українське керівництво активно підтримувало культурне життя українців у Росії, виступало за збільшення кількості українських шкіл і навіть намагалося змінити східний кордон республіки для включення до її складу українськомовних районів.
Зміни кордону були мінімальні. Керівництво Північного Кавказу успішно протистояло активності українських діячів, але мусило змиритися з відкриттям українських шкіл після того, як дослідження політичних настроїв козаків, ініційоване ЦК, оприлюднило докази «масової контрреволюційної роботи» та загальне невдоволення владою. У відповідь на ці настрої Москва надала козакам по всій Україні та Росії статус національної меншини. Позаяк кубанські козаки розмовляли українською, вони отримали право відкрити школи з українською мовою викладання.[262]
Цю культурну активність «згори» супроводжувала українізація «знизу», тобто впровадження української мови у практику повсякдення — в засоби масової інформації, громадське життя й насамперед у школи. Ще до початку навчального року в 1923 році уряд республіки постановив, що всі українські школярі повинні навчатися рідною мовою за новою освітньою програмою, котра передбачала «виховання вірних державі громадян».[263] Ідея полягала в тому, щоб зробити селянство не лише письменним, а й радянським. Засвоївши ідеї марксизму українською мовою, селяни повинні були стати невід’ємною частиною радянського суспільства. Для ширшого і якнайшвидшого просування мови в освіті Скрипник імпортував 1 500 шкільних вчителів з Галичини, де українські школи існували довше, а викладання української мови мало давні традиції.[264]
258
George S. Luckyj, Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934 (New York: Columbia University Press, 1990), 47–9.
259
Olga Bertelsen, “The House of Writers in Ukraine, the 1930s: Conceived, Lived, Perceived”, The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies 2302 (2013): 13–4.
260
Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century, 131–6.
261
Martin, The Affirmative Action Empire, 213, 281.
262
Martin, The Affirmative Action Empire, 282–5.
263
Matthew Pauly, Breaking the Tongue: Language, Education, and Power in Soviet Ukraine, 1923–1934 (Toronto: University of Toronto Press, 2014), 66–7.
264
Смолій, ред., “Українізація” 1920–1930-х років, 7–8.