Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Михайло Петрович Старицький (1840—1904) народився в сім’ї дідича на Полтавщині, освіту здобув у Харківському та Київському університетах. Друкуватися почав на сторінках галицьких журналів та альманахів р. 1865-го. Як поет, Старицький важив здебільшого перекладними своїми творами, які запровадили в українській поезії нові теми і нові форми. Розпочавши переспівом «Сербських народних пісень та дум» (1875), Старицький перейшов до Шекспіра («Гамлет», виданий р. 1882), російських поетів (найбільше Лєрмонтова і представників громадянської лірики) і поляків (Міцкевич та Сирокомля-Кондратович). Як письменник драматичний, Старицький має значення, нарівні з Кропивницьким та Тобілевичем: він створив разом з ними репертуар передреволюційного українського театру. Його збірка п’єс вийшла у Москві рр. 1890—1893, двома томами. Писав Старицький і історичні повісті («Перед бурей», «Кармелюк»); відіграв певну ролю і як літературний ініціатор: його альманах «Рада» (1883—1884, два томи) був однією із спроб якось заступити відсутню в той час українську періодику. Спроби його поширити рамки української літератури зробили його головним предметом нападок як ворогів, так і боязких приятелів українського слова.
Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838—1918) — найпродуктивніший із українських повістярів 70—80-х рр., народ. в с. Стеблеві на Київщині в попівській сім’ї. По закінченні семінарської та академічної науки (Київ. Дух. Академія) учителював по гімназіях, хлоп’ячих та дівочих, спочатку в польських губерніях, а потім у Бессарабії. Подавшися на одставку р. 1885-го, осів у Києві. Літературну свою діяльність Левицький розпочав наприкінці 60-х рр., надрукувавши на сторінках галицького журналу «Правда» оповідання «Дві московки», «Рибалка Панас Круть» та більшу повість «Причепа». Серед писань Нечуя найбільшою славою користуються речі, написані замолоду, коли автор мав більше безпосередніх спостережень: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», нарешті, «Хмари», де він хотів змалювати настрої української народницької інтеліґенції 60-х років. Останньою з цього ряду повістей була хроніка «Старосвітські батюшки та матушки». Пізніші писання Левицького значно поступаються перед цими силою та майстерністю. Писав Левицький і інші, не белетристичні речі (критичні статті, популярні брошури, розвідки про мову), але його літературна слава «побутописця пореформеної України» (тобто після селянського визволення з кріпаччини 1861 р.) ґрунтується на його повістях.
Панас Мирний — літературне наймення Панаса Яковича Рудченка (1849—1920), українського повістяра 70-80-х рр., що поряд Нечуя-Левицького стоїть на чолі української реалістичної повісті того часу. Освіту Мирний дістав невелику (повітова школа) і потім мусив увесь час поповняти її самоосвітою. Чотирнадцяти літ вступив він на службу в повітовий суд — писарем, потім перейшов до Державної скарбниці, дослужившися наприкінці до начальника відділу казенної палати у Полтаві. Найкращі свої твори написав у 70—80-х рр., пізніше не маючи часу навіть довести до краю розпочаті задуми. Найбільшим твором Мирного є соціально-психологічна повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написана в спілці з старшим братом Іваном. Російським адміністративним колам повість видалася свого часу небезпечною з погляду її соціалістичної тенденції, і першим виданням з’явилася за кордоном р. 1880-го. Другий великий роман Мирного «Повія» лишився незакінчений. З віршових писань Мирного, дуже численних, але не таких цінних, як його повісті, заслуговують на увагу його переклади Лонґфеллової «Пісні про Гайявату» та «Слова о полку Ігоревім». Як повістяр, Мирний поступається Левицькому широтою свого знання українського побуту, але переважає його своєю майстерністю стиліста.
Іван Якович Франко (1856—1916) — центральна постать українського громадського та літературного руху в Галичині з 80-х рр. XIX в., політичний діяч, публіцист, видатний учений, повістяр і поет. Народ. на Карпатськім підгір’ї в сім’ї селянина-коваля. Учився в Дрогобицькій гімназії. Вступивши до Львівського університету, став до кругу найближчих співробітників «Друга». З кінця 70-х разом з усім гуртком ширив радикальні та соціалістичні думки Драгоманова, а в 1890 р. став одним із фундаторів радикальної селянської партії. На початку 1890-х рр. закінчив науку в Віденському університеті, здобувши ступінь доктора слов’янської філології. Перші двадцять п’ять років літературно-громадської та наукової роботи Франка пройшли в умовах виключно несприятливих, в умовах жорстокої боротьби за існування. Р. 1898-го відсвятковано 25-літній ювілей Франка, розпочався спокійніший в його житті період. Франко веде журнал «Літ.-н. вісник», пише свої кращі поетичні та наукові роботи. З 1906 р. його здоров’я підупадає, а з весни 1908 р. цілих вісім років Франко перебуває в стані паралічу, беручися до роботи тільки в світлі хвилини хвороби. Поезії Франкові становлять кілька збірників: «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906). Із його поем найбільшу славу здобув «Мойсей». Франко лишив кілька збірників оповідань і повісті: «Борислав сміється», «Boa constrictor», «Захар Беркут», «Перехресні стежки», «Великий шум».