Українське письменство

«Повість «Не так ждалося, да так склалося…» вразила мене, — пише Куліш, — добірною простотою мови та неабиякою розважністю та доречністю в переповіданні людських пригод та вчинків. Я з радістю побачив, що хист Кузьменків немов жива течійка води, що пробивається пустирем та бур’янами і всюди несе з собою свіжість і травицю, де була сама непривітна голизна… Сказати попросту, мене не [лише] захопила, зацікавила, а й зворушила, до живого серця пройшла невелика й така проста змістом, що аж убога повістка Кузьменка. Він пише так, ніби в його повісті немає ніякого авторського обмислення; так, ніби він нічого не вигадував, не продумував наперед, і це найбільша заслуга його повісті. З тремтінням стежив я, аж до самісінького кінця, чи не впаде він у ту балакучість, якою часто грішать наші письменники і яка часто-густо не дозволяє втішатися їх творами. Але ні! Автор до краю лишився вірний тій чистоті уяви, що позначає всіх справді талановитих людей. В його повісті, може, дечого не стає, але в ній немає нічого зайвого… Коли Кузьменко не напише нічого більше, то повість його завжди зоставатиметься на приміті у знавців нашої літератури. Коли він не утворить нічого гіршого, то йому належатиме почесне місце серед наших письменників. А коли він дасть хоч один іще твір кращий від цієї повісті остільки, оскільки ця повість краща від його віршів, то ми вказуватимем на нього, як на письменника зразкового».

Кузьменко не справдив Кулішевої надії: другої повісті він не написав, а невдовзі то й зовсім вийшов із кругу живих. Питання, чому Кузьменко не вибився у передню лаву українських авторів, варте, щоб над ним спинитися і подумати над ним. Такі люди, як Кузьменко, в українськім письменстві 60—70-х років були не вдивовижу. Часи, коли весь цвіт розумового та письменського життя становили дворяни, — уже миналися. Дяківські, попівські сини, подекуди діти міщан та селян прокидають собі показнішу життьову стежку, стаючи письменниками, громадськими діячами, визначними ученими. В умовах тодішнього життя звуть їх різночинцями.

Розуміється, відійти від батьківських занять, пробитися в ряди людей розумової праці для таких виходців із низького стану є справа далеко тяжча, ніж для дітей шляхетських. Скажемо, наприклад, Квітці, при певних матеріальних достатках, при порівнюючій культурності найближчого гурту батьків, родичів, знайомих — легше було розвинути свої розумові інтереси та письменницькі здібності; легше було зв’язатися з журналами та літературними діячами, аніж будь-якому різночинцеві. Що ж сказати про таких людей, як Кузьменко, що, добуваючи шкільну освіту, мали перешкоду в родинних обставинах, а маючи охоту до письменницької роботи, не завжди могли вишукати потрібний для того час. Відомий російський письменник Чехов, що сам був сином дрібного крамаря з Таганрога, поки здобув письменницьку славу, мусив не один рік працювати в гумористичних журналах, на поденній, мовити б, роботі, — прохопився одного разу фразою: «Те, що письменникам-дворянам давалося само собою, за те ми мусили платити молодістю та здоров’ям». А надто тяжке було становище таких людей по глухих провінціальних кутках. І особливо, як вони тяглися до українського письменства! Українське письменство не мало постійних літературних осередків, і після «Основи», що закрилася з кінцем 1862 р., довгий час не було жодних українських видань; не було куди посилати свої твори, подаючи їх широкому колу читачів. Писати ж і складати написане докупи, сподіваючись, що колись і комусь воно здасться, — це не кожен міг витримати. Не витримав і Кузьменко, ставши жертвою того лихоліття, що настало в українській літературі наприкінці 60-х років.