Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Олекса Петрович Стороженко (1805—1874) — найстаріший із українських повістярів, що виступили на сторінках «Основи». Походив з дворянського роду, замолоду служив у війську, потім виконував обов’язки урядовця особливих доручень при генерал-губернаторах та при міністерстві внутрішніх справ. У письменстві Стороженко був дилетантом, аматором, присвячуючи йому тільки службові дозвілля. Російські повісті Стороженкові («Сотник Петро Серп», «Братья-близнецы») з’явилися в журналах п’ятдесятих років; українські його оповідання видрукувано вперше в «Основі», а потім окремою збіркою. На своє завдання письменника Стороженко дивився по-старосвітському, уважаючи за головніше збирання народних оповідань, переказування та прикрашання їх. Через те і твори його не знайшли собі признання з боку молодої критики 60-х рр., що найбільше цінила в письменникові реалізм та громадську скерованість творів. Найсильніша сторона Стороженкових писань — їх гумор та велика колоритність мови. Умер Стороженко в своєму маєткові під Берестям Литовським, залишивши недокінченою напівфантастичну й напівісторичну повість «Марко Проклятий».
Марко Вовчок — прибране наймення Марії Олександрівни Маркович (1833—1907), що в українському письменстві виступила вперше з «Народними оповіданнями» р. 1857-го. Засновані на фольклорному матеріалі, ці оповідання були відправлені Кулішеві для дальших томів його «Записок о Южной Руси», але Куліш оцінив їх як художні твори і видав їх окремо. «Автор працював як етнограф, але в етнографії виявив себе художником» — такий був присуд Куліша. В дальших своїх писаннях, друкованих окремо і в «Основі», Марко Вовчок звернула увагу на соціальні та психологічні теми, особливо гаряче напавши на кріпацькі порядки. Із цих визвольних, «аболіційних» оповідань найбільшої слави зажила «Інститутка». Розпад петербурзької української громади великою мірою позначився на Вовчкові, обірвавши її письменську роботу на українському ґрунті. В 70—80-х рр. письменниця бере участь у російських журналах, постачаючи романи та перекладні повісті, але популярність її в порівнянні до 60-х рр. помітно занепадає. Останні роки свої Марко Вовчок прожила на Північному Кавказі, де і вмерла в околиці м. Нальчика. Незабаром по її смерті видрукувано цілу низку не відомих доти її оповідань.
Леонід Іванович Глібов (1827—1893) народився на Полтавщині, в Хорольському повіті, в маєтку Родзянків, де його батько був управителем. Учився він у Полтавській гімназії та Ніжинському ліцеї, а потім учителював у Чорнім Острові на Поділлі та в Чернігові. Р. 1863-го його приплутано до політичної справи і звільнено з учительської посади в гімназії; тільки 1867 р. дістав він місце управителя Чернігівської земської друкарні. Глібов був автором п’єс (комедія «До мирового»), поезій (найкраща з них «Стоїть гора високая»), але найбільше знаний своїми байками. Байки свої Глібов писав двома наворотами: вперше в 50—60-х роках, вдруге — наприкінці 80-х та в 90-х, осліпши на старість і посилаючи їх до галицького дитячого журналу «Дзвінок». Призначені до дитячого читання, його байки трохи відмінні від Гребінчиних: в них слабше звучить сатирична нота, зате багато різних мальовничих деталей у описах та в розмовах. Дуже часто його байки переходять на пісенний розмір. В історії української преси Глібов відомий, як видавець тижневика «Черниговский листок», що виходив 1861—1863 рр.
Степан Васильович Руданський (1834—1873) — найпопулярніший із поетів пошевченківської пори. Був родом із Поділля (з с. Хомутинець, кол. Вінницького повіту). Закінчивши духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, вступив до Військово-медичної академії в Петербурзі, а потім з р. 1861-го лікарював у Ялті, де й помер на сухоти. Виступив Руданський поряд з іншими поетами на сторінках «Основи», українського журналу, що видавався у Петербурзі в рр. 1861—1862, — і за своє життя бачив тільки 6 своїх поезій видрукуваними. Потім відсутність будь-яких українських видань та власна відірваність поетова від літературних центрів обірвали його творчість. З’явилися поезії Руданського окремими збірками вже по його смерті (головніше із видань — видання Наукового товариства у Львові). В літературнім доробку поета можна розрізнити кілька відділів: І. Лірика, тобто пісні, елегії, романси (найдавніші з його писань, розпочаті ще на семінарській лаві); II. Поеми (найулюбленіший в них предмет автора — українська історія); III. Приказки, або перевіршування народних анекдотів, і IV. Переклади (серед них повний переклад Гомерової «Іліади» та «Слова о полку Ігоревім»). Популярність Руданського заснована найбільше на його приказках; називають їх ще співомовками, хоч сам Руданський співомовками називав віршовані твори взагалі.