Українське письменство

Петро Кузьменко та його повість{181}

В історії українського письменства єсть свої відмітні й пам’ятні роки. Такий, перш за все, рік 1798-й, коли в Петербурзі без відома автора вийшла заходами гуртка земляків перша половина «Енеїди» Котляревського. Такий є рік 1840-й, коли з’явився друком «Кобзар» Шевченків, невеличка частина того, що друкується під цією назвою тепера. Такий, нарешті, і р. 1861-й, коли почався виданням місячник «Основа» — перший журнал, на який спромоглося українське громадянство.

Кожний із цих трьох років має свої відміни. Року 1798-го українське слово тільки оповістило світові, що воно ще живе, що воно здатне до літературного вжитку, і цьому оповіщенню повірили. Сучасники Котляревського у своїх споминах записали, може, трохи й захоплюючись, що «Енеїду» читали на Україні всі, від пана до мужика. Року 1840-го українське слово читача уже вразило; вразило несподіваним багатством, красою вислову, глибиною чуття. Квітка-Основ’яненко писав Шевченкові, як він притулив його «Кобзаря» до серця, «бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу». Харків’янин Корсун, що р. 1841 видав збірник «Сніп», розказав у своїй статті про Костомарова, як вони вдвох з Костомаровим, купивши в книгарні «Кобзаря», сіли на лавочці біля чийогось двору та й сиділи, поки не перечитали все до кінця. Навіть поважний ректор Харківського університету Гулак-Артемовський спинив Корсуна, тоді ще студента, на вулиці та й заходився вихваляти нового автора. Року 1861-го, коли вийшла перша книжка «Основи», було вже щось інше. Тут уже виступав не один письменник, не два, не тісний гурток товаришів, як то бувало раніше, а ціла громада. Українське письменство робило немов перший перегляд своїх сил. Цілий ряд нових людей пристав до літературної роботи, і то людей всякого віку, всякого становища, всякого достатку — від міністерського урядовця п’ятдесятип’ятилітнього О. Стороженка до двадцятилітнього офіцера, що тільки-тільки вийшов з артилерійської школи, Митрофана Александровича. Серед тих нових авторів, що з’явилися в 60—61-х рр. в кулішівському збірнику «Хата» та в «Основі», показуючи живучість українського слова, був і Петро Кузьменко, сільський дяк з Кролевецького повіту на Чернігівщині, молодий, 29-літній чоловік, що не так давно перед тим покинув шкільну семінарську лаву.