Нескінченна історія

Бастіян аж зіщулився, коли до нього дійшло, що власне про­читав. Та це ж він сам! Опис збігався в усіх подробицях. Книжка затремтіла в його руках. Ну, це вже занадто! Тому що геть немож­ливо, щоби в друкованій книжці було написано щось, що стосува­лося б тільки його, до того ж тільки в цю мить. Будь-хто інший у цьому місці, звичайно, прочитав би те саме. Очевидно, це якась божевільна випадковість. Хоча, без сумніву, ця випадковість є надзвичайно дивною.

— Бастіяне, — сказав він сам до себе, — ну й вигадник із тебе! Вигадник і фантазер! Будь ласка, негайно візьми себе в руки!

Він спробував вимовити ці слова якомога суворіше, але його голос усе одно трохи тремтів, тому що насправді Бастіян не був аж настільки певен, що це всього лише збіг і випадок.

«А якщо уявити собі, — подумав він, — що ті, котрі є там, у Фантазії, справді про мене знають? Це ж було би просто фантас­тично!»

Проте він не наважився сказати це вголос.

Коли Атрею проходив крізь своє відображення в дзер­калі, на його устах лежала здивована усмішка: він був тро­хи ошелешений тим, що так легко зміг пройти випробуван­ня, яке для інших виявлялося або вкрай важким, або навіть нездоланним. Треба сказати, що, проходячи крізь Чарівне Дзеркало, Атрею відчув якусь дивну внутрішню напругу, колючий дрож. Але тої миті він іще не розумів, що саме з ним сталося.

Зрештою, опинившись по той бік Брами Чарівного Дзе­ркала, Атрею забув геть усе про себе: всі свої спогади, всі свої цілі та наміри - ціле своє дотеперішнє життя. Він нічо­го не пам’ятав про Великі Пошуки, які привели його сюди, не пригадував навіть свого власного імені. Тої миті Атрею був наче новонароджений.

Перед собою, на відстані лише декількох кроків, він по­бачив Браму Без Ключа. Однак Атрею не пам’ятав ані цієї назви, ні того, що збирався через браму пройти, щоби пот­рапити до Південного Оракула. Він не знав про себе взагалі нічого: ані чого він хоче, ані що йому робити. Ані чому опинився тут. Він почувався надзвичайно легко, і йому бу­ло дуже радісно на душі, тож він сміявся - без усякої при­чини, з самої лише радості.

Брама, що її він побачив перед собою, була невеличка і низенька, мов звичайнісінька хвіртка. Вона самотньо стоя­ла посеред пустельної рівнини. Хвіртка, чи то пак Брама Без Ключа, була зачинена.

Якийсь час Атрею знічев’я розглядав цю хвіртку. Її бу­ло зроблено з матеріалу, який відсвічував мідяно-чер­воним. Це виглядало доволі гарно, але, досхочу її порозди- влявшись, Атрею невдовзі страшенно знудився. Він обій­шов хвіртку, оглянув її з протилежного боку, та виявилось, що там вона така самісінька. Там теж не було ні клямки, ні сліду замка. Вочевидь, ця хвіртка не була призначена для відкривання. Та й навіщо? Мабуть, вона нікуди не вела: просто стояла собі та й стояла. За хвірткою розлягалася широка, розлога і геть порожня рівнина - і більше нічого.