Українське письменство

Люди, що знали письменника, говорять про нього, як про «велику силу», як про чоловіка «дуже обдарованого». В. Б. Антонович, наприклад, розповідає, що «Александрович володів великим запасом знання: він дуже добре знав літератури: російську, польську і французьку, багато читав і мав чимало спеціальних відомостей; правда, трохи раптовно кидався він від природничих наук до історії, від історії до белетристики і т. д. … Найбільше часу присвятив він студіям над історією Французької революції: цей епізод сучасної історії знав він так докладно, що не раз дивував своїх приятелів пам’яттю подробиць. Так, він міг розказати протоколи всіх засідань народового зібрання і Конвенту і перелічити всі промови з їх змістом на кожному засіданні, міг дати докладні біографії всіх діячів французьких 1789—1799 років і т. д.».

Ці слова та ті його художні речі, які свого часу уміщені були в «Основі», дають міру загальної обдарованості Митрофана Александровича. Видима річ, це була щедра натура, яка могла виявити себе скрізь і скрізь поважне місце зайняти, коли б віддала свої сили чомусь одному і… не була підточена внутрішньою хворобою.

Основ’янські оповідання Олельковича, що тут ми даємо з них двоє, написані так, як писали майже всі наші письменники тих часів, і належать, як літературознавці висловлюються, до етнографічної школи. Найпоказнішим автором у цьому гурті уважають Марка Вовчка (тобто Марію Олександрівну Маркович) і на підставі її оповідань характеризують цілий письменницький гурт. Всі письменники тих часів виявляли себе як етнографи, тобто записувачі народних переказів, пісень, мелодій; вони цікавляться народними віруваннями та поняттями, а тому і власні свої оповідання укладають, як ізусний переказ, ведуть їх від імені першої особи і розповіді надають своєрідний характер. Так, наприклад, оповідання Марка Вовчка немовби в більшості переповідані їй якоюсь балакучою тітонькою. Матеріал таких повісточок становлять звичайно інтереси та відносини селянські, життьова доля та недоля окремих одиниць. Особливо сильно ця риса виявляється у Ганни Барвінок, Петра Кузьменка («Не так ждалося, да так склалося») та в Матвія Симонова.

Але на тому письменники шістдесятих років не стали. Уже Марко Вовчок (Марковичка) перейшла до таких оповідань, як «Інститутка», де розказала історію кріпачки-покоївки, підкресливши неґативні сторони тодішнього панського виховання і виступивши, як сказав Шевченко, «кротким пророком й обличителем жорстоких людей неситих». Ці оповідання і придбали письменниці славу саме громадською своєю ідеєю, тим більше, що і з’явилися вони в пору найгарячішого підготування до селянської реформи. В інших своїх оповіданнях Марко Вовчок затримує свою увагу не так на подробицях життьового розпорядку селянського, як на характерах, на вдачі та думках своїх героїв, — тобто вводить елемент психологічний. Так, наприклад, написано оповідання «Павло Чорнокрил». Ще далі пішли молодші з авторів тогочасних А. Свидницький та Митрофан Александрович. В оповіданні «П’яниця», що тут подається, Александрович тільки на око тримається способу Марка Вовчка, вкладаючи історію своєї Софійки в уста їй самій. Видко, що автора обходять — ще більше, ніж самого Марка Вовчка в «Інститутці» та «Павлі Чорнокрилі», — почування Софії, та ще ті обставини суспільні, за яких така історія розігралася. Як майстерно, наприклад, виписано стосунки межи паничем та колишнім двораком, кравцем Степаном! Таке наставлення авторського інтересу перекидає місток межи Марком Вовчком та Нечуєм-Левицьким, робить Митра Олельковича одним із передових письменників свого часу.