Українське письменство

З переказами про зміїв-метеорів сплітається ще сила інших повір’їв, між ними і повір’я про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Ці перекази та забобони дуже давні, і ходять вони не тільки на Україні, а й по інших землях. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків; українське плем’я гуцулів, що живе в Карпатських горах у колишній Австрії, зберегло ще повір’я про літавиць масногубих, що підманюють на гріх чоловіків.

Чим же спокушають людей змії-літавці? Народні перекази уміють і на таке запитання відповісти. Щоб причарувати до себе дівоче чи жіноцьке серце, змій підкидає або шовкову хустку, або срібний перстень, або дороге намисто, а часом то досить буває клубка заполочі. І от, коли дівка або молодиця все те візьме, змій і починає літати до неї, одмінившися коло хати ставним парубком, любиться з нею, а тим часом випиває з неї здоров’я. Дівчина або молодиця, до якої він літає, сохне, жовтіє, марніє й незабаром гине. Од змія можна і оборонитися: треба тільки не брати того, що він підкидав, або, взявши, повернути йому, або проказати якусь молитву і перехреститися, — але вірять (чи, вірніше: колись вірили, бо тепер повір’я зникають щораз більше), ніби не завжди те кінчиться добром. Змій може непокірну убити крилами або спалити хату і ввесь двір.

В своїй повісті «Огняний змій» Куліш використав і ці повір’я про перелесників. У нього нетутешня сила підкидає Марусі Чайківні скриню з червінцями і опановує нею тільки тоді, коли нерозважна набирає собі золота у хустку. Та й кінчиться повістка тим, що горить Большакова хата і весь двір Марусі та її чоловіка. Але єсть у Куліша і деяка одміна від народних переказів. А саме: спізнавшися із змієм, Маруся не то не жовкне та марніє, а, навпаки, стає щораз краща, вродливіша, тільки недоброю, нелюдською красою. Та й те ще треба додати, що тільки тоді підступається до Марусі змій-літавець, як вона, подавшися з дідом на прощу до Києва, покохала молодим дівочим серцем Івана Большака, та й годі вже думати тоді про побожні цілі своєї мандрівки. Отже, Маруся забула свою обітницю, не зважила на розумну дідову пересторогу. Її спокій порушено, захитано її душевну рівновагу. Кулішеві, як бачимо, важно не так розповісти давнє народне повір’я, як зазирнути в душу своїх дійових людей, показати, як живуть, думають і говорять його земляки, українські селяни з Чернігівщини та Полтавщини, Київщини та Поділля. Немов живі стоять перед нами гарна та нерозважлива Маруся, старий козак Чайка з його суворим виглядом та доброю душею, нещасний Іван Большак та інші. Та й не тільки люди, — майстерно змальовані у Кулішевій повісті і селянські звичаї (напр., вечорниці, коли Іван Костюченко розказує своїх страшних казок про різні скарби), і видовище старого Києва у погожий вечір, і дрімучий ліс, через який ідуть прочани, і людські розмови у воронізькому млині.