Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В письменницькій роботі Куліша після «Огняного змія» уже немає прикладів авторового замилування у казковому, фантастичному, неймовірному. Двома роками пізніше він написав другу свою повість «Михайло Чарнишенко», повість про нерозважного сина, що стягнув на себе батьківське прокляття і через те безславно загинув. Народне повір’я і тут взяте за підвалину цієї повісті — але народні поняття випинаються тут далеко не так сильно, як різні неймовірні уявлення про зміїв-спокусників та зміїв-грошоносців у ранішій повісті Кулішевій.
«Михайло Чарнишенко» містить у собі силу історичних подробиць, відомостей про старовинні речі та події. Мовиться в ньому про вербування козацького полку для голштинської війни, що мали її оповістити року 1762. І ці історичні подробиці примушують читача забути про народні вірування та поняття. «Михайло Чарнишенко» є немов переступ від воронізьких оповідань-повір’їв («Чого висох Пішовців став», «Що сталося з козаком Бурдюгом на Зелених святах») до великого історичного роману «Чорна рада», що й є найбільша слава Куліша-повістяра.
В пізнішій славі Кулішевій затемнилися, забулися його ранні юнацькі повісті. Але це не значить, що вони для нас нецікаві: письменницьку майстерність Кулішеву знати вже і в цих перших спробах його повістярського пера.
1929
Митрофан Александрович (Митро Олелькович){180}
Митрофан Александрович, Митро Олелькович… Де, коли жив і писав такий український письменник?.. Які його твори і чому ніхто з нас не чув про них? — такі питання, безперечно, встануть перед кожним нашим читачем, що не звик раз у раз справлятися з підручними книжками і з української літератури знає тільки те, що подає йому теперішній книжковий ринок. Та коли б він і вдався до загальних курсів, він знайшов би тільки коротеньку згадку в книзі С. Єфремова, де Митро Олелькович названий в ряді другорядних письменників «Основи» (українського журналу, що виходив 1861—1862 рр.); і вже нічого не допоміг би йому найширший навіть із новіших підручників українського письменства — підручник Дорошкевича. Тільки хто читав свого часу хрестоматію «Вік» (вийшла трьома томами в 1902 р.), той, може, пригадав би це ім’я і уміщене під коротеньким життєписом невелике оповідання «Пожежа»… Через що ж саме так сталося, що громадянство майже забуло про письменника? Тому, що він не мав хисту, чи тому, може, що він замало написав?.. Скоріше останнє, — бо, виступивши з сімкою оповідань та нарисів на сторінках «Основи», Александрович, як письменник, не озвався вже потім ніколи і навіть у свій час (умер він р. 1881) його не вважали діяльним до української літератури вкладчиком.
Людиною він був талановитою, жвавою і замолоду дуже милою у громаді. Таку пам’ять зберіг про нього Борис Познанський, народник 60-х рр., у якого він був на селі разом з Кулішем; хороше враження справив він і на одного з чільніших галицьких «народовців» Олександра Барвінського. Під час закордонної подорожі влітку 1868 р. Олелькович побував у Львові, завіз українській громаді два річники «Основи», багацько розпитувався про місцеве життя і сам докладно інформував галичан про становище української справи в Росії за часів тогочасної реакції. Жвавою, рухливою людиною, людиною розмаїтих інтересів описує його і проф. Волод. Боніф. Антонович у «Зорі» за 1886 р.: його стаття, підписана літерою В., — мало не єдине джерело наших відомостей про письменника.
Народився Митро Олелькович у дворянській сім’ї, в Остерському повіті на Чернігівщині, а освіту дістав у Петербурзі в артилерійському кадетському корпусі. На початку 60-х рр. він вийшов звідти з офіцерською ранґою, але у війську пробув недовго, захопившись жвавою на той час громадською та літературною роботою. Потягло його до української белетристики, — увійшов він до гурту співробітників «Основи» і видрукував на сторінках журналу оповідання: «Три пани», «Проскурка», «Антін Танський», «П’яниця» та інші. Зацікавила його і минувшина України. Пильно простудіювавши всі джерела та добре їх прокоментувавши (що це так, за це ручиться своїм словом один із найавторитетніших знавців української історії Волод. Антонович), він написав розвідку про гетьмана П. Дорошенка і видрукував її у Вільні в «Вестнике Западной России». Проте ніякої сталості в характері Александровича не було, і від красного письменства, від історичних студій він відкинувся до урядової служби. Став за мирового посередника на Мінщині, в Білорусії, і зайнявся регулюванням поземельних відносин межи поміщиками та селянством.