Нескінченна історія

З цими словами він обернувся і пішов - пішов до Брами Великої Таїни.

Урґль якусь хвилю дивилася, як струнка постать Атрею і плащ, що розвівався за його плечима, зникають між скель. А тоді побігла за ним, гукаючи:

- Щасти тобі, Атрею!

Але вона не знала, чи почув він, чи ні. Дибцяючи назад до печерки, вона мурмотіла собі під ніс:

- Гай-гай, щастя йому таки знадобиться, ой як знадо­биться.

Атрею вже майже наблизився до кам’яної брами. До неї ще залишилося якихось п’ятдесят кроків. Брама Великої Таїни була набагато більшою, ніж йому здавалося здалеку. За нею простяглася рівнина - така пустельна, що око не мало на чому зупинитися, тож погляд углибав у тій пустці: складалося враження, наче дивишся в цілковиту порожне­чу. Перед Брамою Великої Таїни, а надто між двома опора­ми, Атрею побачив безліч черепів і кістяків. То були тлінні рештки найрізноманітніших жителів Фантазії, котрі нама­галися пройти крізь браму, однак навіки заклякли, заціпе­ніли під поглядами сфінксів.

Утім, не це змусило Атрею зупинитися. Зупинитися його змусив вигляд сфінксів.

Відколи тривали Великі Пошуки, Атрею довелося чи­мало спізнати і пережити. На своєму шляху він уже стрічав і прекрасне, і жаске, та досі навіть не здогадувався, що пе­рше та друге можуть становити єдину цілість, що краса мо­же лякати, що вона здатна викликати жах.

Місячне сяйво заливало обидві велетенські постаті. Ат­рею поволі наближався до них - і йому здавалося, сфінкси весь час збільшуються, розростаючись у нескінченність. Головами вони немовби сягали місяця, а вираз облич, із яким вони вдивлялися одне в одного, безнастанно мінявся. По їхніх стрімко випростаних тілах, але передусім по їхніх людських (і водночас нелюдських) лицях перебігали імпу­льси жахної, незбагненної сили: так, наче сфінкси не прос­то стояли, як стоять, скажімо, мармурові статуї; так, наче вони щомиті збиралися зникнути - і водночас заново вит­ворювали себе зі себе самих. І саме тому були набагато реа­льнішими за будь-які моноліти.

Атрею відчув страх.

Однак це не був страх перед небезпекою, яка йому за­грожувала, ні; це був зовсім інший страх, що брався звід­кись зосередини, з нього самого. Він майже не думав про те, що коли на нього впаде погляд сфінкса, він навіки знеру­хоміє і заклякне на місці. Натомість його охопив страх пе­ред незбагненним, перед чимось неймовірно величним, пе­ред реальністю ірреального, що є чимось більшим та істин­нішим, аніж зриме; і цей страх наліг на нього нестерпним тягарем, а ноги немовби налилися холодним, важким сви­нцем, і йому несила було ступити й кроку.

Та він усе одно йшов далі. Атрею намагався не дивити­ся ані вгору, ані вперед; він просто йшов. Опустивши голо­ву, він дуже повільно просувався у напрямку до кам’яної брами. Тягар страху, який, здавалося, причавлював його до землі, робився дедалі нестерпнішим. Але він усе йшов: крок за кроком, і знов: крок за кроком... Атрею не замис­лювався над тим, чи заплющили сфінкси очі, чи ні. У нього просто не було на це часу. Він також зовсім не думав про те, чи дозволять сфінкси йому пройти через браму, чи, може, власне тут і саме тепер його Великим Пошукам буде покла­дено край...