Контрольний укол

Вранці у відділенні був переполох. Як з'ясувалося, вночі помер Півнєв. Ігор Петрович викликав з дому шефа, був і реаніматолог. Але все виявилося безрезультатним. Приїжджав син, тіло забрали в морг. Всі принишкли, ніби в чомусь були винними. Віктор Тихонович сидів у своєму кабінеті засмучений і злий, як ніколи. П'ятихвилинку відмінив. Передав через Ігоря Петровича: «Нічого доповідати, і так все зрозуміло».

— Звечора все було спокійно, — розповідав нам в ординаторській Ігор, — утомлений і незвично розгублений. — А о третій годині ночі хлинула піна з рота. Набряк легенів. Купірувати не вдалося.

Надія Миколаївна мовчала, але щось зловтішне все-таки жевріло в її очах, мовляв, що я вам казала?

— Я теж був приголомшений, — стиха мовив Ігор. — Думав, підлікуємо трохи діда і відправимо додому.

— А син як зреагував?

— Сплакнув, звичайно. Але, мабуть, Віктор Тихонович попереджав його.

Я сказав Ігореві для підтримки:

— Ти зробив усе, що міг. Не тлій серцем. Іди додому, відпочивай.

Він глянув на мене вдячно.

— Так, піду, напевно. Стомився страшно!

Ігор пішов — і в ординаторській повисла тиша. Говорити про щось інше було недоладно, а вислуховувати єхидні зауваження Риндіної не хотілося, тому я встав і зі словами «піду, сьогодні раніше зроблю обхід» теж вийшов з кімнати.

Віка була на сестринському посту, перебирала листи призначень. Ми привіталися. В очах її було німе запитання. А я і сам був спантеличений.

— Що це, Василю Васильовичу, випадковий збіг? — все-таки поцікавилася вона.

— Не знаю. Швидше за все. Дід-то був тяжкий. Та і Ігор Петрович по-справжньому засмучений. А хто ще в ніч працював?

— Наталія, нова медсестра, і Валентина. Із санітарок — баба Фрося.

— Баба Фрося? А де вона зараз?

— Уже пішла додому.

— Гаразд. Готуйся до обходу.

— Добре, Василю Васильовичу.

Обхід я зазвичай починав зі своїх чоловічих палат. З чоловіками у мене виходило спритніше. Запитаєш скарги, послухаєш легені, серце — і все. Адже в основному це були хворі, які лежали у відділенні вже кілька днів, і я їх неодноразово оглядав. Всі вони були, як правило, старші за віком, але ставилися до мене шанобливо — все ж таки доктор, що їх лікує. Вони серйозно прислухалися до моїх порад. Навіть якось цікаво виходило. Молода людина навчає цих поважних людей деяким чином життю. Хоча що в цьому дивного? Все знати неможливо, і в будь-якому разі це правильно послухати думку фахівця. Я — лікар і вже звик до певних знань у медицині, але, бувало, просто дивом дивувався елементарному невігластву людей щодо свого ж організму. Фахівець з автомашин, що класно розбирається в тонкощах їх механізмів, абсолютно не знає, з якого боку у нього розташована селезінка або печінка, та й взагалі навіщо вони йому потрібні. А різні неприємності з боку свого тіла у вигляді болю незадоволено й поспіхом гасить пігулкою аспірину або но-шпи. Та це рівноцінне тому, що вимкнути датчик, який сигналізує про негаразди у роботі машини, щоб не заважав спокійно їхати.

Дехто з хворих дивиться на тебе безневинними очима й скаржиться:

— Лікарю, кашляю постійно.

— А Ви палите?

— Так, давно і багато.

— Так чого ж Ви хочете?

— Хочу не кашляти.

— Але ж коли стукати головою об стіну, то голова буде боліти.

Та здебільшого чоловіки не люблять хворіти, навпаки — хизуються своїм здоров'ям і кепкують з таких скигліїв від медицини.

А ось з жінками зовсім інша картина: вони і набагато терплячіші за чоловіків, і допитливіші. Люблять все з'ясувати до дрібниць, тільки зачепися з ними — до вечора обхід не закінчиш. Хоча якраз сьогодні я й не поспішав. По-перше, зі мною була Вікторія, а по-друге, не хотілося з'являтися в ординаторській.