Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
До моря хоче воно припасти й увібрати всю його глибочінь; тисячами грудей прагне до нього море.
Море хоче, щоб сонячна спрага цілувала його і впилася ним; воно хоче стати повітрям, височінню, світляною стежкою і самим світилом!
Воістину, я, немов сонце, люблю життя і глибокі моря.
Пізнання моє в тому, щоб усі глибини піднялися до мене на височінь!
Так казав Заратустра.
ПРО ВЧЕНИХ
Поки я спав, вівця об'їдала плющевий вінок на моїй голові, об'їдала, примовляючи: «Заратустра більше не вчений».
Об'ївши, вівця пішла собі далі. А мені те переказала дитина.
Люблю я полежати там, де бавляться діти, біля зруйнованого муру, серед будяків та червоних маків.
Для дітей, будяків та червоних маків я ще й досі вчений. Адже вони невинні навіть у своїй злості.
Та для овець я вже не вчений; так забаглося моїй долі — благословенна будь вона!
Бо ось у чому істина: я покинув будинок учених, ще й грюкнув за собою дверима.
Моя душа надто довго сиділа голодна за їхнім столом; на відміну від них я не можу братися до пізнання, немов до лузання горіхів.
Я люблю свободу, землю і свіже повітря; краще я спочиватиму на волячих шкурах, ніж на лаврах їхньої шани.
Я надто гарячий і попалений власними думками: часто мені навіть дух забиває. Тоді я мушу вийти на привілля, подалі від запорошених покоїв.
А вони, холодні й незворушні, сидять у затінку: всюди вони прагнуть бути лише глядачами й остерігаються сидіти на осонні.
Мов ті, що стоять на вулиці й витріщаються на перехожих, сидять вони й витріщаються на думки, що прийшли в чужі голови.
Як тільки доторкнешся до них руками, від них мимоволі здіймається курява, наче від мішків з-під борошна; та кому спаде на думку, що та курява від зерна й від золотої благодаті серпневої ниви?
Коли вони вдають з себе мудрих, мене морозить від їхніх дрібних сентенцій та істин: часто несе від них наче з болота; воістину, я чув уже, як там квакала жаба!
Спритні вони, вправні у них пальці: Що моя простота супроти їхнього розмаїття. їхні пальці плетуть, тчуть і снують — виплітають панчохи духу!
Вони хороші дзиґарі: слід лише правильно їх заводити! Тоді вони безпомилково показують час і тихенько цокають.
Наче млини, вони працюють і гримотять: тільки підкидуй їм своє стигле зерно! — вони зуміють тонко змолоти його і обернути на білу куряву.
Один одному вони пильно дивляться на пальці і нітрохи не вірять. Винахідливі на маленькі хитрощі, вони підстерігають тих, чиї знання кульгають,— підстерігають, наче павуки.
Я бачив, як вони з незмінною обережністю готують отруту, завжди при цьому надягаючи скляні рукавички.
А ще вони вміють грати шахрайськими костями; я бачив, як вони грали з таким запалом, що аж повпрівали.
Ми чужі одне одному, а їхні чесноти мені огидніші за їхню нещирість та шахрайські кості.
Коли я жив у них, то жив над ними. Тому вони й сердиті на мене.
Вони й чути не хочуть, щоб хтось ходив у них над головою; через те й наклали колод, землі й непотребу між мною та своїми головами.
Так вони приглушили мою ходу: досі мене найгірше чули найученіші.
Всі хиби й слабості людські поклали вони між собою і мною і назвали їх у своїх будинках «хиблогою».
Одначе із своїми думками я ходжу у них над головою; навіть коли б мені заманулося ходити по власних помилках, я все ж був би над ними й над їхніми головами.
Тому що люди не рівні: так каже справедливість. І те, чого хочу я, вони хотіти не сміють!
Так казав Заратустра.
ПРО ПОЕТІВ
— Відколи я краще знаю своє тіло,— сказав Заратустра одному з своїх учнів,— то дух для мене і далі дух, а все «неминуще» — тільки символ.
— Це я вже колись чув від тебе,— відповів учень,— і тоді ти додав: «Але поети забагато брешуть». Чому ж ти сказав, що поети забагато брешуть?
— Чому? — перепитав Заратустра.— Ти питаєш чому? Та я не з тих, у кого можна питати про їхнє «чому».
Хіба відучора почались мої переживання? Давно вже я пережив обгрунтування своїх думок.
Хіба ж я бочка для пам'яті, щоб зберігати ще й обгрунтування своїх думок?
Вже й так забагато для мене — самому зберігати свої думки; багато птахів відлітає.
А серед них у своїм голубнику помічаю і чуже мені приблудне пташеня, що тремтить, коли я кладу на нього долоню.
Так що казав тобі колись Заратустра? Що поети забагато брешуть? Але й Заратустра поет.