Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Сучасники, до яких я іще недавно поривався серцем, мені чужі й сміховинні, прогнали мене назавжди з батьківських країв.
Отож я люблю тільки землю своїх дітей, ще невідкритий край серед найдальших морів; нехай її шука моє вітрило.
Дітьми я прагну спокутувати те, що я нащадок своїх батьків, а всім майбутнім — оцю сучасність!
Так казав Заратустра.
ПРО НЕПОРОЧНЕ ПІЗНАННЯ
Коли вчора зійшов місяць, мені здалося, ніби він хоче народити сонце: так широко й тілисто лежав він на обрії.
Та він ошукав мене своєю вагітністю; до того ж у місяці я радше бачу чоловіка, а не жінку.
Хоча в цього сором'язливого нічного мрійника чоловічого мало. Воістину, з нечистим сумлінням блукає він над покрівлями.
Бо цей чернець у подобі місяця ласолюбний і ревнивий, ласий до землі й до всіх радощів закоханих.
Ні, не до вподоби він мені, цей кіт на дахах! Огидні мені всі, хто скрадається до напіввідчинених вікон!
Побожно й мовчки блукає він зоряними килимами — та мені не до вподоби чоловічі ноги, хцо ступають нечутно, ноги, на яких не брязнуть хоча б остроги.
У відвертого хода тверда, та кішка ходить по землі скрадаючись. Поглянь, місяць сходить по-котячому і нещиро.
Тонкі лицеміри, прихильники «чистого пізнання»,— з місяцем і я вас порівнюю. Вас я назву ласолюбами!
Ви також любите землю й земне: я добре вас розгадав! Та у вашій любові сором і нечисте сумління,— ви ніби місяць!
Земне зневажає ваш дух, а не ваше нутро: воно ж у вас найсильніше!
І тепер ваш дух соромиться, що догоджає нутру, і через той сором скрадається манівцями облуди.
«Найвищим щастям для мене,— каже собі ваш брехливий дух,— було б дивитись на життя без жадливості, не скидатися на пса, що аж висолопив язика; вдовольнятися спогляданням, умертвити волю, відцуратися себелюбних змагань і прагнень — бути холодним і зотлілим, мати нечутливе тіло — і сп'янілі місячні очі!
Наймиліше для мене,— спокушає себе спокушений,— було б любити землю, немов місяць, лише очима обіймати її красу.
Я назву це непорочним пізнанням усіх речей. Адже мені від них нічого не потрібно, хіба віддзеркалювати їх стооким свічадом».
Ох ви, тонкі лицеміри, ласолюби! Вам бракує невинності в пристрастях, і тому ви й паплюжите їх!
Воістину, ви любите землю не як творці, що радіють роботі й розвитку.
Де невинність? Там, де є воля до зачаття. І хто хоче творити щось вище, ніж він сам, у того, як на мене, найчистіше жадання.
Де краса? Там, де моє жадання має бути найдужчим; де я хочу любити й загинути, щоб образ не зостався лиш образом.
Любити й загинути — це поєднане споконвіку. Жадати любові,— отже, жадати і смерті. Так кажу я вам, страхополохи!
А ви свою кастровану зизоокість прагнете називати «спогляданням»! А те, що вдається намацати боягузливим оком, ви звете «прекрасним»! Ох, ви ж паскудите шляхетні слова!
Непорочні шукачі чистого пізнання, таж у тому ваше прокляття, що ви ніколи не народите, навіть якщо б і лежали широко й тілисто на обрії!
Воістину, ви сиплете з уст шляхетними словами: невже, брехуни, ми повинні вірити, що й серце ваше повне по вінця?
Та мої слова — невибагливі, зневажені, грубі; я залюбки підбираю те, що падає зо столу на ваших бенкетах.
Одначе я можу ними сказати істину лицемірам! Так, мої риб'ячі кістки, мушлі та колюче листя полоскочуть лицемірам носа!
Довкруг вас і ваших бенкетів завжди задуха: адже в повітрі застоялися ваші хтиві думки, брехня і потайливість!
Відважтеся спершу повірити собі — собі й своєму нутру! Хто сам собі не вірить, завжди бреше.
«Чисті», ви самі від себе сховались у лялечці Бога, а в тій лялечці зачаїлися, мов огидний кільчастий черв.
Воістину, «споглядальники», ви дурите! Навіть Заратустра був колись уведений в оману вашим божественним покровом; не розпізнав він зміїного клубка, що чаївся всередині.
Шукачі чистого пізнання, колись я мріяв побачити, як у ваших ігрищах проступає Божа душа! Ваше мистецтво марилось мені якнайкращим!
Зміїну нечисть і сморід, хитрощі ласолюбної ящірки приховувала від мене відстань.
Та я підступив ближче: настав для мене день,— а тепер настає й для вас,— коли урвались місяцеві походеньки!
Погляньте на нього! Який він заскочений і поблідлий — перед вранішньою зорею!
Бо вже сходить воно, вогненне, сходить його любов до землі! Невинність і палка пристрасть творця — ось де справжня сонячна любов!
Погляньте, як нетерпляче здіймається воно над морем! Хіба ви не відчуваєте спраглого й гарячого подиху його любові?