Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Саме героям краса дається найважче. Краса недосяжна для будь-якої могутньої волі.
Трохи більше, трохи менше: саме тут це важить багато, найвагоміше.
Стояти, розслабивши м'язи й розсідлавши жадання: саме це найважче для всіх піднесених!
Коли влада робиться милостива і стає очевидна, очевидність ту я назву красою.
Ні від кого я так не вимагаю краси, як від тебе, могутній: нехай твоєю останньою перемогою над собою буде доброта.
Я певен, що всіляке зло тобі до снаги,— тому й вимагаю від тебе добра.
Воістину, я часто глузував із слабких, що, маючи кволі лапки, видають себе за добрих!
Ти повинен стати опорою чеснот, що вище вона підноситься, то гарніша й тендітніша, а насправді — твердіша й міцніша.
Отож, піднесений, колись ти повинен стати прекрасним, та й ще сам тримати свічадо, щоб милуватись собою.
Тоді твоя душа тремтітиме від божественних пристрастей і навіть пиха буде святобливою!
Власне в цьому таємниця душі: тільки позбувшись героїчного, наблизиться вона, у мріях, до надгероїчного.
Так казав Заратустра.
ПРО КРАЇНУ КУЛЬТУРИ
Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене.
Я озирнувся навкруги: леле! — час був моїм єдиним сучасником.
Тоді я полетів назад, додому, і квапився чимраз дужче,— так я прийшов до вас, сучасники, і в країну культури.
Вперше я пильно й зичливо придивився до вас; воістину, з тугою в серці прийшов я.
Та що сталося зі мною? Хоч як мені було страшно — не міг я стримати сміху!
Ніколи ще не бачили мої очі такого строкатого розмаїття!
Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: «Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!»
На мій подив, сучасники, у вас на обличчі й на тілі було наквацяно п'ятдесят кольорових плям!
А навколо було п'ятдесят свічад, що улесливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!
Воістину, ви, сучасники, не вигадали б кращої маски, ніж власне обличчя! Хто б вас міг упізнати!
Ви обписані знаками минулого, а поверх — ще й новими знаками,— тож сховалися від усіх тлумачів і розгадників!
Та навіть коли гадати по нутрощах: хто повірить, ніби є у вас нутрощі! Ви немов зроблені з фарб і барвистих клаптиків.
Всі віки й народи барвисто проглядають з-під ваших покровів; всі звичаї та віри пістряво проступають у вашій поведінці.
Якби хтось звільнив вас від запинал, покровів та фарб і скував ваші рухи, ви б однаково полохали птахів.
Воістину, я сам сполошений птах, адже бачив вас голими й без фарб; і я дременув, немов мені приязно посміхнувся кістяк.
Вже краще бути наймитом у підземному світі й слугувати тіням минулого! — Тілистіші й живіші за вас мешканці потойбіччя!
У цьому й гіркота моєї утроби, що я, сучасники, не терплю вас ні голими, ні одягненими!
Всі жахіття майбутнього, і все, що колись лякало сполоханих птахів, воістину, не таке жаске, як ваша «дійсність».
Адже ви кажете: «Ми цілковита дійсність, без віри й забобонів»,— так випинаєте груди — ох, таж у вас і грудей немає!
Як ви, розмальовані, могли б у щось вірити? Адже ви тільки образи всього, в що колись вірили!
Ви заперечуєте саму віру й руйнуєте будь-яку думку. Не гідні віри — ось хто ви для мене, прихильники дійсності.
Всі часи змішались і плещуть у ваших головах; та марення й теревені всіх часів ближчі до дійсності, ніж ваша свідома пильність!
Безплідні ви, тому й бракує вам віри. Та покликаний творити навіть марення мав правдиві й дослухався зірок,—і вірив у віру!
Ви — напіввідчинені брами, біля яких чекають гробокопи. Ось ваша дійсність: «Все варте загибелі».
Ох, безплідні, ви стоїте переді мною,— які ж у вас випнуті ребра! Багато з вас самі це розуміють.
І кажуть: «Здається, поки я спав, Бог щось потай забрав у мене? Воістину, досить, щоб створити з цього самицю!
Які ж у мене злиденні ребра!» — так казало вже немало сучасників.
Так, смішні ви мені, сучасники! Надто, коли ви дивуєтесь із себе самих!
І лихо мені, коли б я не сміявся з вашого подиву і ковтав би всю гидоту з ваших глеків!
Та я хочу поставитись до вас легше, бо маю нести на собі важке; що мені до того, коли жучки й летюча черва сяде на мою ношу!
Воістину, не стане ж вона від того важча! І не від вас, сучасники, обляже мене велика втома.
Ох, куди ж іще піднятись мені зі своєю тугою! З усіх гір виглядаю я батьківські краї.
Та ніде не знайшов вітчизни; не маю спокою в жодному місті і рвуся за всякі брами.