Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Чи віриш ти, що він тут не погрішив проти правди? Чому ти віриш у це?
Учень відповів:
— Я вірю в Заратустру.
Та Заратустра похитав головою й усміхнувся.
— Віра не дарує мені блаженства,— сказав він,— а надто віра у мене.
Та припустімо, ніби хтось цілком серйозно сказав, що поети забагато брешуть: він мав би рацію — ми брешемо забагато.
А знаємо надто мало, і погані з нас учні; отже, ми мусимо брехати.
І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруйної бовтанки готувалось у наших погребах; багато невимовного коїлося там.
Оскільки ми знаємо мало, то нам припадають до серця вбогі духом, надто коли це гарні молодички.
І ласі ми навіть до того, про що вечорами гомонять між собою старі баби. Це ми самі називаємо вічною жіночністю в нас.
Ніби існує якийсь особливий таємний шлях до знань, прихований від тих, що чому-небудь навчаються; ми віримо в народ і «мудрість» його.
Усі поети вірять: коли хтось, лежачи в траві або на самотньому схилі, нащулить вуха, то трохи дізнається про те, що відбувається між небом і землею.
А коли на поетів находять хвилі ніжності, вони завжди гадають, ніби сама природа закохана в них.
І ніби вона підкрадається до їхніх вух, щоб нашептати таємничі, пестливі, повні любові слова,— цим величаються й хизуються вони перед усіма смертними!
Ох, між небом і землею є стільки всього, про що мріяти дозволяли собі лише поети!
А надто вище неба: адже всі боги — це маяччя й вигадки поетів!
Воістину, нас завжди тягне вгору — у царство хмар: на них ми садимо своїх барвистих пустунчиків і називаємо їх богами та надлюдьми.
Адже вони якраз досить легкі для тих престолів — всі ці боги й надлюди.
Ох, як я стомився від усього недосяжного, що неодмінно хоче стати реальністю! Ох, як стомився я від поетів!
Поки Заратустра говорив, гнівався на нього учень його, однак мовчав. Замовчав і Заратустра; погляд його був звернутий усередину, неначе вдивлявся він у безмірну далечінь. Нарешті Заратустра зітхнув і перевів дух.
— Я — від сьогодні й від учора,— сказав він тоді,— та є в мені щось від завтра, від післязавтра і від колишнього.
Я стомився від поетів, давніх і новітніх: неглибокі вони для мене й плиткі.
Недалеко сягали вони думкою углиб, тому й не опускалися їхні почуття до самого дна.
Трошки хтивості й трошки нудьги — це ще найкращі їхні помисли.
Зітханням і шарудінням привидів видається мені дзенькіт їхніх арф; що знали вони дотепер про вогняне шаленство звуків!
До того ж, як на мене, поети не досить полюбляють чистоту: всі вони каламутять воду, щоб вона здавалася глибшою.
Цим вони люблять видавати себе за примирителів,— та для мене вони залишаються звідниками й баламутами, половинчастими й нечистими!..
Ох, я закидав свої сіті в їхні моря й хотів наловити доброї риби, та завжди витягав голову якого-небудь старого бога.
Так голодному море подавало камінь. Та й самих поетів, мабуть, породило море.
Звісно, в них трапляються й перлини, тим більше самі вони скидаються на мушлі. Часто замість душі я виявляв у них солоний слиз.
Від моря вони навчилися й пихи: хіба море не павич над павичами?
Навіть перед найбридкішим з усіх буйволів розпускає воно свій хвіст, йому ніколи не набридає те розкішне віяло із срібла й шовку.
Наіндичено дивиться на це буйвол, душею прихильний до піску, а ще прихильніший до негрів, та найприхильніший — до болота.
Що йому краса, і море, й павичеві оздоби! Це порівняння я прикладаю до поетів.
Воістину, сам їхній дух — павич над павичами й море пихи!
Глядачів потрібно поетовому духові,— бодай хоч і буйволів!..
Та мені вже набрид цей дух і я вже бачу годину, коли він набридне сам собі.
Я вже бачив, як мінялися поети, звертаючи свій погляд на себе.
Я бачив, що вже йдуть спокутники духу: вони виросли з поетів.
Так казав Заратустра.
ПРО ВИДАТНІ ПОДІЇ
У морі — неподалік Заратустриних блаженних островів — є острів, на котрому завжди димить вогнедишна гора; народ, а надто старі баби кажуть, що нібито нею, тією суцільною скелею, привалили браму до пекла; та все ж крізь вогнедишну гору пролягає вниз вузька стежина, що веде до брами.
На той час, коли Заратустра перебував на блаженних островах, лучилося якомусь кораблеві кинути якір біля острова, де стоїть вогнедишна гора; команда його ступила на берег постріляти кролів. Та під полудень, коли капітан та його люди знову посходились докупи, побачили вони раптом, як повітрям до них наближається людина і чийсь голос виразно промовив: «Пора! Давно пора!» Та коли видиво було зовсім близько, то, наче тінь, швидко пролетіло повз них у напрямку вогнедишної гори,— тоді вони, до краю збентежені, впізнали, що то був Заратустра; бо всі, опріч самого капітана, вже бачили його і любили його, як любить народ: відчуваючи заразом і любов, і страх.