Так казав Заратустра. Жадання влади

Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, — так лунає наша скарга над гладінню боліт.

Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі — у могильних склепах!»

Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.

— Воістину,— сказав він своїм учням,— ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!

Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!

Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.

І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.

— Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!

Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.

Я зрікся всілякого життя,— так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.

Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.

Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!

Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.

З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.

Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.

Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.

Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.

Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.

Альпа! — гукав я.— Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?

І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.

Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.

Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.

Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.

Я жахливо налякавсь і впав додолу. І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.

Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.

Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав: