Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив — скаву! скаву! — і заповз у свою печеру.
Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.
— Що мені думати про це! — сказав Заратустра.— Хіба я привид?
Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?
Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі — а то ще заживу я з нею лихої слави.
І знову Заратустра хитав головою й дивувався.
— Що мені думати про це! — повторив він.—
Чому привид кричав: «Пора! Давно пора!»
Чого це — давно пора?
Так казав Заратустра.
ВІЩУН
«...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.
З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: «Все пусте, все однакове, все вже було!»
І з кожного горба залунало у відповідь: «Все пусте, все однакове, все вже було!»
Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?
Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.
Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом,— та навіть вогонь стомився від нас.
Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!
Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, — так лунає наша скарга над гладінню боліт.
Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі — у могильних склепах!»
Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.
— Воістину,— сказав він своїм учням,— ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!
Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!
Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.
І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.
— Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!
Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.
Я зрікся всілякого життя,— так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.
Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.
Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!
Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.
З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.
Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.
Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.
Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.
Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.
Альпа! — гукав я.— Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?
І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.
Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.
Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.
Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.
Я жахливо налякавсь і впав додолу. І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.
Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.
Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав: