Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
— Дивіться! — крикнув старий керманич.— Заратустра йде до пекла!
Тоді ж, коли ці корабельники ступили на вогняний острів, поширилась чутка, що Заратустра пропав; а коли питали його друзів, ті розповідали, що Заратустра сів уночі на корабель, не сказавши, куди хоче податись.
Усі стривожились, а через три дні до цієї тривоги долучилась розповідь корабельників, і люди вже скрізь казали, що Заратустру забрав диявол. Хоч учні його сміялись із тієї балаканини, а один навіть сказав: «Я радше повірив би, що то Заратустра забрав диявола»,— в глибині душі всі вони занепокоїлись і засумували; яка ж велика була їхня радість, коли на п'ятий день Заратустра об'явився серед них.
І ось оповідь про розмову Заратустри з вогняним псом.
— Земля,— сказав він,— має кору, і ця кора уражена хворобами. Наприклад, одна з цих хвороб називається «людина».
А друга хвороба називається «вогняний пес»: про нього люди багато наслухались брехні й самі набрехали.
Щоб розвіяти цю таємницю, я перейшов море і побачив саму голу істину,— справді! — босу аж до шиї.
Тепер я вже знаю того вогняного пса, а заразом і всіх чортів вивержень і повалень, котрих бояться не тільки старі баби.
Виходь, вогняний собако, зі своєї безодні,— гукнув я,— і признайся, яка вона заглибока! Де ти там пирхаєш?
Ти вволю п'єш із моря: це виказує твоє пересолене красномовство! Справді, як на підземного пса, ти надто багато поживи береш з поверхні!
Для мене ти, в щонайліпшому разі, черевомовець землі; щоразу, коли я чув чортів вивержень і повалень, я помічав, що в них мова така, як у тебе: солона, брехлива й плитка.
Ви вмієте гарчати і сіяти попіл! Ви великі хвальки й добре опанували мистецтво кип'ятити намул.
Де ви, там неодмінно має бути поблизу намул і багато ніздрюватого, пористого й защемленого: все це рветься на волю.
«Воля»,— найохочіше галасуєте ви; та я розучився
вірити у «видатні події», тому що круг них багато галасу й диму.
Повір мені, друже пекельний шуме! Найвидатніші події — це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.
Не навколо винахідників нового галасу, а навколо винахідників нових цінностей обертається світ; він обертається нечутно.
І признайся-но! Коли твій галас і дим розвіювались, було видно, що майже нічого не сталося. Що з того, що місто обертається на мумію і обеліск лежить у болоті!
А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі — кидати сіль у море, а обеліски — в болото.
В болоті вашої зневаги лежав обеліск; але такий його закон, що із зневаги повстає для нього нове життя й жива краса!
Тепер він зводиться в божественній подобі, спокушає своїми стражданнями; воістину, руйнівники, він ще подякує вам, що ви повалили його!
Таку пораду даю я царям, і церквам, і всьому, що старе літами й чеснотами — дайте лиш повалити себе! Щоб ви знову повернулися до життя, а до вас — чесноти!
Так промовляв я перед вогняним псом, та він з гарчанням урвав мене й запитав:
— Церква? Що це таке?
— Церква? — відповів я.— Це різновид держави, до того ж найоблудніший. Та помовч, лицемірний собако! Свій рід ти знаєш краще за інших!
Держава, як і ти,— пес лицемірства; як і ти, вона любить здіймати галас і пускати дим,— щоб повірили, ніби вона, як і ти, черевомовець.
Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі,— і їй вірять.
Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.
— Як,— закричав він,— найзначніший звір на світі? І їй вірять?
І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.
Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:
— Ти гніваєшся, вогняний собако,— отже, рацію маю я!
А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.
Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?
Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!
Та золото й сміх бере він з серця землі, бо,— щоб знав ти нарешті,— серце землі з золота.