Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Краще мені загинути, ніж зректися цього єдиного; знай: воістину, де є занепад і осінь, там життя віддає себе в жертву — задля влади!
Я мушу бути борнею, і становленням, і метою, і запереченням мети: ох, хто вгадує моє жадання, вгадує також, якими кривавими шляхами доводиться йому йти.
Хоч би що я створювало і хоч як любило створене — я повинно одразу ставати супротивником йому і своїй любові: цього прагне моє жадання.
І навіть ти, пізнавальнику,— тільки стежка й слід мого жадання; воістину, моє жадання влади простує слідами твого жадання істини!
Звісно, не поцілив у істину той, хто кинув у неї словом про «жадання існувати»: такого жадання — не існує!
Адже те, чого не існує, жадати не може; те, що існує, хіба може жадати існування!
Лиш там, де є життя, є й жадання,— але не жадання жити, а — так учу я тебе — жадання влади!»
Так навчало мене колись життя: і тому, наймудріші, я можу відгадати ще й загадку вашого серця.
Воістину, кажу вам: одвічних добра і зла не існує! Адже вони знов і знов мали перемагати самі себе.
Оцінювачі цінностей, своїми цінностями й словами про добро і зло ви чините насильство, в цьому ваша прихована любов, блиск, тремтіння і збуреність душі.
Та ще більше насильство й нові перемоги постають з ваших цінностей: об них розбивається яйце і його шкаралупа.
Кому випало бути творцем добра і зла*, той, воістину, спершу мусить бути руйнівником і розбивати цінності.
Отже, найбільше зло пов'язане з найбільшим добром; якраз воно тільки й творче.
Поведемо ж мову тільки про нього, наймудріші, хоч це й погано. Мовчати гірше; замовчані істини стають отруйні.
І нехай розіб'ється все, що може розбитись об наші істини! Безліч будівель належить іще збудувати!
Так казав Заратустра.
ПРО ПІДНЕСЕНИХ
Спокійне дно мого моря: хто б відгадав, що на ньому ховаються кумедні почвари.
Непорушні мої глибини; та вони виблискують від пливучих загадок і сміховин.
Побачив я сьогодні піднесеного — того врочистого покутника духу; ох, як сміялась моя душа з його потворності!
Мовчки стояв піднесений, випнувши груди, немов ті, хто набирає повні легені повітря.
Він був обвішаний потворними істинами, немов мисливською здобиччю, а вбраний у лахміття, до якого попричіплялись реп'яхи і колючки,— не бачив я там жодної троянди.
Ще не навчився він сміятися й цінувати красу. Похмурий повернувся цей мисливець із лісу пізнання.
З битви із дикими звірами він повернувся, та крізь його суворість теж проглядає звір — нездоланний!
Він і досі стоїть, мов тигр, готовий стрибнути, проте не до вподоби мені ці напружені душі, не до смаку мені скулені й зіщулені.
Може, скажете мені, друзі, що про смаки й уподобання не сперечаються? Але ж усе життя — це суперечка про смаки й уподобання!
Смак — це воднораз і вага, і терези, і вагар; і лихо всьому живому, якби воно захотіло жити без суперечки про вагу, терези й вагаря!
Якби піднесений стомився від своєї піднесеності,— тільки тоді розкрилася б його краса; тільки тоді я підступив би до нього й уподобав його.
Лише відцуравшись самого себе, він перестрибне через власну тінь — і, воістину, просто до свого сонця.
Надто довго сидів він у затінку, поблідли щоки у спокутника духу; чекаючи, він ледь не помер з голоду.
В його погляді й досі зневага, на устах зачаїлася огида. Хоч тепер він спочиває, та його спочинок не на осонні.
Він повинен був працювати, як віл; його щастя мало б віддавати землею, а не зневагою до неї.
Білим волом волів би я бачити його, як, сопучи й ревучи, він тягне плуга; і нехай те ревіння вихваляє все земне!
Темний ще він на виду; адже затуляється рукою. Затінені і очі його розуму.
Сама справа його — тінь на ньому: руки затуляють його самого. Своєї справи він іще не здолав.
Мені втішно бачити його волячий карк; але тепер хочу бачити ще й ангельський погляд.
А ще йому слід позбутися своїх героїчних жадань; він повинен бути піднятим, а не просто піднесеним — сам ефір має підняти його, позбавленого жадань!
Він приборкав почвар, він розгадав загадки: та йому ще слід дати раду власним почварам і загадкам, обернути їх на небесних дітей.
Його пізнання ще не навчилось усміхатися й уникати заздрості; його потік пристрасті ще не вгамувався у красі.
Воістину, не в ситості повинні втопитись і замовкнути його вимоги, а в красі! Принадність — це щедрість великих умів.
Заклавши руки за голову: так повинен відпочивати герой, так він має долати навіть свій відпочинок.