Артеміс Фаул. Місія в Арктику
- Автор: Колфер Оуэн
- Серия: Artemis Fowl #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Школа
- ISBN: 966-661-554-1
- Переводчик: Олександр Миколайович Мокровольський
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Артеміс Фаул. Місія в Арктику». Краткое содержание книги:
Бритвині вказівки були прості: годуй бранця, умивай його. Але якщо й цей рік спливе, а він не вийде з коми, тоді вбий його, а тіло викинь у Кольську затоку.
І за два тижні до закінчення терміну ірландець зненацька підхопився, сів у ліжку. Прокинувся він, викрикуючи якесь ім’я. Здається, гукав якусь Ангеліну. Камар із переляку випустив пляшку з вином, котру саме відкорковував. Пляшка розбилася, прорізавши мокасини «ферруччі» й роздробивши нігтя великого пальця на нозі. Ніготь — що? Відросте, нівроку, а от спробуй знайди ще одні «ферруччі» за Полярним колом! Довелося Михаїлові цілісіньку годину просидіти на приятелеві, тримаючи його, аби той не вбив заручника.
Тепер їм лишалося тільки чекати. Викрадання людей було налагодженою справою, і діяти тут треба за правилами. Спочатку надсилається лист-наживка або, як у цьому випадку, повідомлення електронною поштою. Потім вичікуєш кілька днів, аби простак устиг нашкребти якоїсь готівки, а тоді бух — вимога про викуп!
Вони сиділи взаперті у Михаїловій квартирі, тій самій, що на проспекті Леніна, й дожидали Бритвиного дзвінка. Не сміли навіть вийти на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря. Та й на що там дивитися, на вулиці? Мурманськ належав до тих російських міст, що були мовби цілковито відлиті з бетону. Найпривабливіше виглядав проспект Леніна тоді, коли бував засипаний товстим шаром снігу.
Зі спальні вийшов Камар. Різкі риси його обличчя виражали зчудування.
— Знаєш, чого він вимагає? Ікри! Неймовірно! Я йому дав цілу миску так гарненько наструганого мороженого м’яса, а йому, бачте, ікри забажалося! Невдячний ірландець!
— Він мені подобався більше, коли спав собі, — закотив очі під лоба Михаїл.
Камар кивнув головою і сплюнув у камін.
— А ще нарікає: простирадла, мовляв, надто грубі. Та хай дякує, що я його досі не запхнув у мішок та не втопив у затоці…
Тут пусті Камарові погрози урвав телефонний дзвінок.
— Ось воно, друзяко! — мовив Васікін, поплескавши Камара по плечі. — Починається!
Він підняв слухавку.
— Так?
— Це я, — озвався голос, що через стару проводку звучав мов із порожньої бляшанки.
— Пане Брит…
— Стули пельку, дурню! Ніколи не смій вимовляти моє ім’я!
Михаїл зробив судомний ковток. Шеф не бажав, щоб його ім’я пов’язалося з чимось кримінальним. Розпорядження він давав тільки усно й жодних паперів ніколи не підписував. Навіть телефонував він тільки з авто, в якому гасав довкола міста, аби міліція не могла засікти місце його перебування.
— Пробачте, босе. Виправлюсь!
— Виправляйся, поки маєш час, — зауважив ватажок мафії. — А зараз слухай і мовчи, бо все одно не скажеш нічого путнього.
Васікін прикрив долонею мікрофон.
— Усе гаразд! — прошепотів він, показуючи Камарові піднесеного догори великого пальця. — Ми чудово впорались.
— Фаули — не дурне поріддя, — провадив Бритва. — Я не сумніваюсь: вони всі сили зосередили на тому, щоб простежити, звідки вийшов наш лист.
— Та я ж туди вірус самознищ…
— Я тобі що звелів?
— Мовчати, пане Брит… пане босе.
— Ото ж бо й воно. Надішли вимогу про викуп і негайно вивозь Фаула у відстійник.
Михаїл зблід.
— У відстійник?
— Так, у відстійник. Там вас точно ніхто не шукатиме, це я гарантую.
— Але ж…
— Знову балачки! Та будь же ти мужиком! Ну посидиш там пару днів, опромінишся трохи — колись помреш на рік раніше, але ж не в цьому році.
Мізки Васікіна аж шкварчали, вишукуючи переконливу відмовку, але так і не вишукали.
— Гаразд, босе, — вичавив Михаїл нарешті. — Як скажете.
— Саме так: як я скажу… А тепер слухай уважно. Це твій великий шанс. Зробиш усе, як слід, і підіймешся на пару щаблів в організації.
Васікін задоволено усміхнувся. Ось воно, життя, повне шампанського й дорогих автомашин, манить до себе, кличе!
— Якщо цей чоловік і справді батечко пацана Фаула, то малий легко розщедриться. Як тільки одержите гроші, зразу ж занурте обох у Кольську затоку. Не потрібні мені синочки, що зосталися б живі, й оголосили мені вендету. Як щось не складеться — телефонуй мені.
— Так точно, босе.
— До речі, ще одне.
— Так?
— Не телефонуй мені ні в якому разі.
Почулися короткі гудки. А Васікін витріщився на слухавку, немов на ній аж кишіло чумних бактерій.
— Ну? — запитав Камар.
— Ми повинні надіслати другого листа.
Камарів рот розтягся в широкій усмішці.
— Класно! Нарешті ця справа наблизилася до кінця.