Артеміс Фаул. Місія в Арктику

— Директор Гвіні передав мені вашого електронного листа. Дуже милий текст.

— Мені… соромно за це, — промимрив Артеміс і сам здивувався, відчувши, що йому й справді соромно. Раніше йому зазвичай ніколи не боліло, якщо він робив боляче іншим людям. — Я переживав період заперечення, тому й проектував свої тривоги на вас.

По мало не засміявся.

— Дуже хвацько відчикрижили. Точно за підручником з психології.

— Та знаю, — сказав Артеміс.

Ще б йому не знати! Доктор Ф. Рой Декан Шліппе написав для цього підручника цілий розділ.

Доктор По поклав своє перо, чого досі не робив ніколи.

— Я хотів би знову повернутися до проблеми, яку ми з вами не до кінця обговорили минулого разу.

— До якої саме, докторе?

— Якщо не помиляюсь, ми з вами говорили тоді про повагу до інших людей.

— Ах, оце…

По стулив пальці рук пірамідкою.

— Уявіть собі, що перед вами не дурніша за вас людина, і дайте мені чесну відповідь.

Артеміс згадав про батька, що лежав у лікарні в Гельсінкі, про капітана Куць, яка важила своїм життям, аби допомогти йому, і, звісно, про Лаккея, без котрого він би не вибрався живий з «Лабораторій Кобой»… Він підвів погляд і побачив, що доктор По усміхається йому.

— Ну то як, молодий чоловіче? Чи зустріли ви когось, вартого вашої поваги?

— Так, — усміхнувся й собі Артеміс. — Здається, зустрів.