Артеміс Фаул. Місія в Арктику
- Автор: Колфер Оуэн
- Серия: Artemis Fowl #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Школа
- ISBN: 966-661-554-1
- Переводчик: Олександр Миколайович Мокровольський
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Артеміс Фаул. Місія в Арктику». Краткое содержание книги:
Жовті гоблінові очі звузилися.
— Корча? Ненавиджу Корча! Можна, ми вб’ємо його? Розтрощимо йому череп і підсмажимо мізки?
Дрюк великодушно посміхнувся.
— Звісно, генерале! Ви можете зробити з ним все, що тільки вам заманеться. А вже як згине Корч, то неминуче впаде й місто.
Старий гоблін аж застрибав, затрясся від збудження.
— Де ж він? Де Корч?
— Де він цієї хвилини, я не знаю, — признався Дрюк. — Але знаю, де він буде за шість годин.
— Де ж? Говори, ельфе!
Дрюк підійняв на стіл важкого ящика, що містив чотири пари крил «Кобой-подвой».
— У шахті Е93. Оце вам спорядження. Пошліть туди найкращий бойовий загін. Ну, й хай позакутуються чимтепліше.
Джуліус Корч полюбляв мандрувати з комфортом. Цього разу він реквізував шатл атлантидського посла. Сама тобі шкіра й позолота, сидіння м’якші за гномів… гм, огузок, а амортизатори гасять усі поштовхи, окрім хіба найпотужніших. Зайве й казати, що пан посол не трепетав від захвату, передаючи командувачеві чип запалювання. Просто Корчеві дуже нелегко відмовити, надто коли його пальці вибивають нервовий дріб по трицівковому бластеру, що висить у нього на поясі. Отож так і вийшло, що двоє людей та двоє їхніх супутників-ельфів підіймалися по Е93 у дуже зручному «човнику».
Артеміс налив собі негазованої води з холодильника.
— Якийсь дивний у неї присмак, — відгукнувся хлопець. — Не скажу, що неприємний, але… якийсь не такий.
— Ти просто хотів сказати, що ця вода чиста, — відгукнулася Холлі. — Ти навіть уявити собі не можеш, крізь скільки фільтрів ми її пропустили, аби очистити від багноїдського бруду.
— Не чіпляйтесь до дрібниць, капітане Куць, — застеріг Корч. — Тепер ми з ними на одному боці. Я хочу, щоб операція пройшла гладенько. А зараз надягти комбінезони — всім! Бо там ми не виживемо й п’яти хвилин без захисту.
Холлі відчинила скриньку над сидіннями.
— Фауле, виходь на середину!
Артеміс так і зробив, заінтриговано усміхаючись: що буде далі?
Холлі дістала зі скриньки декілька кубічних коробок.
— Який у тебе розмір? Шостий?
Хлопець здвигнув плечима. Він не знав системи вимірів Чарівного Народу.
— Що? Артеміс Фаул чогось про нас не знає? А я гадала, що ти найбільший у світі знавець Чарівного Народу. Хіба не ти викрав у нас торік Книгу?
Артеміс відкрив коробку. В ній виявився комбінезон із якогось надлегкого полімеру.
— Протирадіаційний костюм, — пояснила Холлі. — Через п’ятдесят років твої клітини ще подякують мені — якщо ти, звісно, ще затримаєшся на світі.
Артеміс нацупив комбінезон просто поверх одягу. Опинившись на тілі, захисний костюм стисся, обтягнув його, мов друга шкіра.
— Розумний матеріал.
— Латекс із пам’яттю. Сам підлаштовується під форму тіла. Але одноразовий, на жаль. Після використання доводиться пускати на переробку.
Брязкаючи залізом, підійшов Лаккей. Він поначіпляв на себе стільки ельфійської зброї (не викинувши при цьому й людської), що О’Гир змилосердився й видав тілоохоронцеві «місячного пояса». Цей пояс мав властивість зменшувати вп’ятеро вагу всього, що на нього чіпляли.
— А для мене щось таке знайдеться? — запитав Лаккей, киваючи головою на протирадіаційні костюми.
Холлі збентежено насупилась.
— Ми не виготовляємо комбінезонів такого розміру. І латекс так сильно не розтягується.
— То й дарма. Я вже бував у Росії, й вона мене не вбила.
— Поки що не вбила. Дай їй тільки час…
Лаккей здвигнув плечима:
— А який у мене вибір?
Холлі нагородила велетня в’їдливою посмішечкою.
— Хто сказав, що в тебе немає вибору?
Ельфиня видобула з ящика велику помпу з розбризкувачем і банку. Чомусь та банка злякала Лаккея дужче, ніж повний ядерних ракет бункер.
— А зараз не ворушись, — звеліла Холлі, спрямувавши схожий на грамофонну трубу розбризкувач на тілоохоронця. — Смердітиме гірше, ніж від гнома-самітника, але принаймні ти потім не світитимешся в темряві.
Розділ 8
У РОСІЮ В РУКАВИЧКАХ
Михаїл Васікін починав уже втрачати терпець. Це вам не жарти: понад два роки пропрацювати доглядальником! Зрозуміло, що на Бритвине прохання. Хоча, як по правді, хіба то прохання? Адже коли тебе просять, ти маєш право відмовитися. А Бритві не можна було відмовляти. Ба навіть тихенько заперечувати. Шеф Михаїла Васікіна належав до старої школи, а це означало, що його слово — закон.