Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Найсмішніше було те, що Дрюкові Глодову гобліни зовсім не подобалися. Навіть більше: він відчував до них справжню огиду. Від вигляду цих ящіркоподібних створінь, їхніх плазунських штучок: вогняного віддиху, очей без повік, роздвоєних язиків, що знай вискакують із пащ, кульових блискавок, якими ті тварюки плюються, — його по спині аж морозом продирало.

Зате вони могли дати скільки завгодно того, чого потребував Дрюк: тупої мускульної сили, яку тільки слід було спрямувати в належний бік.

Протягом багатьох сторіч тріада Б’ва Кел мешкала на околицях Гавані: плюндрувала все, що не могла вкрасти, й грабувала тих туристів, котрі в пошуках екзотичної романтики збивалися з безпечних маршрутів. Утім, реальної загрози для суспільства тріада не становила. Коли вже гобліни занадто нахабніли, командувач Корч посилав у тунелі загін-два — приструнчити розперезаних розбишак.

Якось увечері перевдягнений Дрюк Глодів забрів до «Другої шкури», сумнозвісного б’вакельського кубла, з грюкотом поклав на шинквас кейс, повний золотих зливків, і заявив:

— Я хочу поговорити з тріадою.

«Другошкурські» викидайла ретельно обшукали Дрюка й зав’язали йому очі. Коли пов’язку зняли, він побачив, що опинився у якомусь сирому складському приміщенні, де стіни поросли мохом. Перед ним за столом сиділи троє пристаркуватих гоблінів. Він відразу впізнав їх за поліційними фотографіями: Кривобік, Сплюнь і Жилогриз. Стара гвардія тріади, трьох гоблінських племен.

Аби розпалити їхню цікавість, досить було обдарувати їх золотом і пообіцяти, що й ще буде. Дрюк добре продумав, з чого розпочати розмову.

— Вітаю вас, генерали! — заговорив він. — Для мене велика честь зустрітися з вами особисто.

Гобліни гордо випнули свої зморшкуваті старі груди. Ех, кльово бути генералами!

Від початку й до кінця Дрюкова промова була підлеслива. Він, мовляв, залюбки «допоможе» Б’ва Кел організуватись, відлагодити методи управління тріадою і, що найважливіше, озброїти її. А тоді, в слушний час, гобліни повстануть і скинуть Раду, а з нею — й її лакуз-поліціянтів. Дрюк пообіцяв, що, як тільки стане генерал-губернатором, найпершим своїм указом звільнить усіх гоблінів, ув’язнених на піку Вийвовк. На додачу свою промову Дрюк уміло приправляв щедрими дозами гіпнотичних чарів.

Ну, як могли гобліни відмовитися від такої розкішної пропозиції? Золото, зброя, воля для їхніх братів і, звісно, нагода передушити ненависний ЛеППРКОН, себто Легіон. І не замріла їм у головах навіть слабесенька підозра, що цей Дрюк може зрадити і їх так само легко, як запродав свій Легіон. Мізків у гоблінів, навіть у їхніх «генералів», було, як у червів-смердюхів, а бачили вони не набагато далі власного носа.

Дрюк зустрівся з генералом Кривобоком у секретній камері під «Лабораторіями Кобой». Настрій був кепський: Люк не зумів знищити жодного з Дрюкових ворогів. Але ж лишався ще план Б… Тріада Б’ва Кел завжди жадала убивати. Кого ж? А будь-кого. Гоблінам насправді було байдуже, кого вбивати.

Гоблінський ватажок був схвильований і жадав крові. З його пащі, немовби з зіпсованої газової плити, виривалися блакитні язики полум’я.

— Коли вже ми вирушимо на війну, Дрюку? Скажи, коли?

Ельф учинив обачно — вирішив не підходити ближче. О, колись настане такий день, коли вже не треба буде панькатися з цими дурними створіннями, і тоді…

— Скоро, генерале Кривобоку. Дуже скоро. Але спочатку ви повинні зробити мені одну послугу. Це стосується командувача Корча…