Артеміс Фаул. Місія в Арктику

— До речі, про Росію, — сказав кентавр, поквапившись стати між Артемісом і командувачем. — Я натрапив на слід.

— Ви відслідкували електронну пошту? — запитав Артеміс, миттєво перемкнувши увагу на комп’ютерного генія підземного світу.

— Саме так, — підтвердив О’Гир, переходячи на менторський тон.

— Але ж у листі був вірус, який його знищив. Цього не простежити!

О’Гир відверто розреготався.

— Вірус? Не сміши мене, хлопчику. Ех, ви, багноїди з вашими дротами-проводами! Ви й досі користуєтеся ними, святий Боже!.. Звичайно, якщо повідомлення відіслано, я можу простежити його шлях.

— Ну, й куди ж вас привів той слід?

— Усякий комп’ютер має свій власний підпис, індивідуально-неповторний, як і відбитки пальців, — провадив О’Гир. — Мають свої підписи й мережі. Вони залишають мікросліди, й що старіші проводи, то сліди чіткіші. Все на світі складається з молекул, і якщо ви напихаєте гігабайти даних у тонесенький кабель, то, звісно, з часом той кабель помалу зношується.

Тим часом Лаккей уже почав утрачати терпець.

— Послухай-но, О’Гире! — гаркнув він. — Час дорогий. Там життя пана Фаула повисло на волосині. Тож негайно переходь до суті, поки я тобі чого-небудь не зламав.

Спочатку кентавр хотів засміятись. Звісно, великий багноїд жартує? Але вчасно згадав, як Лаккей розправився з Клопотовими ЗПОПівцями, й вирішив перейти до суті зразу ж.

— Гаразд, багноїде. Ти тільки не хвилюйся. Ще кілька слів пояснень — і буде суть! Так-от, я провів ваш MPEG крізь мої фільтри. І за виразними слідами урану визначив: північ Росії.

— Яка точність! Просто пальцем у небо!

— Я ще не договорив, — осміхнувся О’Гир. — Дивіться і вчіться!

Кентавр вивів на настінний екран зроблену з супутника фотографію Полярного кола.

— Уран означає Сєвероморськ. Ну, ще район у радіусі п’ятдесяти миль довкола нього. — Із кожним ударом по клавіші зменшувалася світлова пляма, що позначала гаданий ареал пошуків. — Але мідні проводи застосовувались тільки в старих мережах, змонтованих на початку двадцятого століття й відтоді латаних-перелатаних… Отже, склавши це все докупи, виходимо на… Мурманськ. Елементарно, як два плюс два.

Артеміс аж похилився вперед: увесь — увага.

— Уявіть собі, мурманська мережа нараховує близько двохсот вісімдесяти чотирьох тисяч наземних ліній зв’язку! — Тут О’Гир просто не міг не засміятись. — Наземних. Варвари!

Лаккей гучно хруснув суглобами пальців.

— Ах! Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі наземних ліній. Я написав спеціальну пошукову програму, котра порівнювала б сліди, залишені на MPEG’y, з характеристиками цих кабелів. І дістав лише дві можливі лінії. Перша веде до мурманської прокуратури.

— Дуже сумнівно. А друга лінія?

— Другу зареєстровано на ім’я такого собі Михаїла Васікіна, що мешкає на проспекті Леніна.

Артеміс відчув, як його шлунок стисся, мов кулак.

— А що нам відомо про цього Михаїла Васікіна?