Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
- А, то ти вже знову взявся за своє? - із печерки гномів почувся сповнений докору голос Урґль. - І не соромно тобі? Тільки тому, що та дрібка мозку, яка була в тебе у голові, остаточно зсохлася, ти, старий телепню, вважаєш, ніби можеш отак просто заперечувати найбільші таємниці світу, га?
- О, чуєш? - зітхнув Енгівук. - І найприкріше, що вона таки має рацію.
- А Клейнод Дитинної Царівни? - спитав Атрею. - Думаєш, сфінкси не зважатимуть на нього? Зрештою, вони ж, також створіння Фантазії.
- Це правда, - проказав Енгівук, покивавши голо-вою завбільшки з печене яблуко. - Але ж для цього вони повинні побачити Клейнод. А вони нічого не бачить. Та їхній погляд тебе вразить. До того ж, я не певний, що сфінкси підкоряються Дитинній Царівні. Можливо, вони значніші від неї. Не знаю, не знаю... Так чи сяк, усе це вельми сумнівна справа.
- І що ти мені порадиш? - Атрею вирішив запитати руба.
- Ти приречений робити те саме, що й інші, - відповів гном. - Тобі слід дочекатися рішення сфінксів, - не розуміючи, чому вони так вирішили.
Атрею в задумі кивнув.
Із печерки вийшла маленька Урґль. В одній руці вона несла відерце з якоюсь рідиною, що густо парувала, а другою рукою притримувала оберемок сухих рослин. Щось мурмочучи собі під ніс, вона попрямувала до дракона, який ще й досі непорушно спав. Жіночка вилізла на нього і заходилася міняти йому оклади і пов’язки на ранах. Велетенський пацієнт тільки раз вдоволено зітхнув і випростався: здавалося, він нічого й не помітив.
- Ліпше б ти зробив щось корисне, - сказала вона Ен- гівукові, повертаючись до печерки, - замість того, щоб сидіти тут і патякати всілякі небилиці.
- Я роблю дуже корисну справу, - гукнув чоловічок їй навздогін. - Можливо, набагато кориснішу, ніж ти, але цього тобі ніколи не збагнути, простачко!
І, повернувшись до Атрею, додав:
- Вона вміє думати лише про практичні речі. Для високих думок їй бракує кебети.
Бежеві дзиґарі вибили третю.
Якщо досі тато міг з тої чи іншої причини не зауважувати Бас- тіянової відсутності, то тепер уже він просто-таки не міг не помітити, що його син не прийшов додому.
Але чи тато взагалі стривожиться? Може, піде його шукати? Можливо, він уже сповістив поліцію? Закінчиться тим, що вісті про його зникнення і особливі прикмети передаватимуть по радіо. Ба- стіян відчув, як його щось кольнуло в животі.
Але якщо так, то де вони його шукатимуть? У школі? А може, навіть тут, на горищі?
А чи зачинив він двері, повертаючись із туалету? Цього Басті- ян уже не пригадував, а тому підвівся і пересвідчився. Так, двері, що вели на горище, зачинені на ключ і замкнені на засувку.
Надворі вже поволі починало сутеніти. Світло, що проникало крізь засклений люк на даху, дедалі слабшало.
Щоби хоч якось розвіяти тривогу, Бастіян трохи походив комірчиною. При цьому він виявив чимало речей, які насправді нічого спільного зі школою не мали. Скажімо, старий, погнутий грамофон із голосником (трубою — прим. НепїаіИипїег) — хтозна, як він сюди потрапив. В одному кутку було складено кілька картин у химерних позолочених рамах з пооббиваною ліпниною, на яких уже майже нічого не можна було розгледіти, хіба що чиїсь суворі обличчя ще ледь-ледь проступали на темному тлі. Був тут і колись посріблений, а нині поїдений іржею семираменний підсвічник* (* Можна було просто написати «семисвічник», але це не для Прохаська), в якому ще стирчали недогарки товстих воскових свічок, що опливли довгими бородами.
Нараз Бастіян неабияк злякався, бо в одному з темних закутків комірчини раптом ворухнулася якась постать. Тільки вдивившись уважніше, він зрозумів, що там стоїть велике напівсліпе дзеркало; у ньому Бастіян розпізнав своє невиразне відображення. Він підійшов ближче і якусь хвилю розглядав себе. Що ж, як не крути, а гарним Бастіяна таки не назвеш, а надто з його товстою, опецькуватою фігурою. А ця клишоногість! А розпливчасте обличчя!.. Він поволі похитав головою і голосно промовив: