Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Так визначається перед нами Квітчине «батьківство» в українській прозі. Це батьківство — не самий лише образ. В ньому міститься недвозначна вказівка на сорокалітній, а може, і півстолітній слід Квітки в українській художній прозі та популярній літературі. Квітка, як законодавець гумористичного оповідання; Квітка, як дидактичний автор, що дав зразок оповідання — ілюстрованої проповіді; Квітка, як винахідник розповідної манери; нарешті, Квітка як поет жіночої душі та письменник-патріот з етнографічною арґументацією — втрачає свою актуальність лише в середині 80-х років.
Отже, стоп’ятдесятилітні роковини Квітчиного народження, що припадають на кінець листопада ц. р. — ще не є посвідка про Мафусаїлів вік української прози. Півтора віку, як народився перший прозаїк нової української літератури, але тільки 95 літ, як почалася українська проза, і всього років п’ятдесят, як Квітчина манера — цей перший здобуток нашої повістевої творчості — втратила свою актуальність як засіб літературної виучки і остаточно перейшла в історію.
1928
М. Марковський. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору{169}
Робота М. М. Марковського, відбита з Записок історично-філологічного відділу Академії (кн. IX, X), має в собі дві сторони: одну, безперечну і корисну, — це студії над новопритягненим сировим матеріалом (зосібна над т. зв. «Болховитиновським» списком «Енеїди», передрукованим у книзі), і другу, спірну та сумнівну — це власні міркування авторові про генезу травестійної поеми Котляревського. Притому цій другій частині автор, на жаль, надає більшої ваги і відводить більше місця. Висновки, до яких М. М. Марковський приходить в кінці досліду, його власними словами формулюються так: «Котляревський користувався з багатьох джерел, в тому числі з Верґілія, Скаррона і Блюмауера, до якого найближче стоїть конструкцією свого твору». «Єсть у нього текстуальні збіги навіть з творами старого українського письменства». Серед його джерел знаходимо навіть польську «Енеїду», — і всіма тими джерелами «він скористався до ладу» (стор. 47). «Як великий будівничий бере звідусюди часом грубе і дике каміння і будує з нього величезний художній храм, так і Котляревський, керуючись попередніми творами тільки здебільшого з фактичного боку, утворив велику національну поему»… «Історично-літературні студії, що ми отут поробили, ще краще (аніж дотеперешні критичні оцінки. — М. З.) показують, який прекрасний та величний твір Котляревського. Тільки такі історично-порівняльні студії остаточно і ясно показують значення будь-якого твору: адже без них не можна сказати, що належить самому авторові, а що запозичене. І от тепер не тільки, так би мовити, чуттям, але ґрунтуючись на науковому досліді, ми можемо сказати, що Котляревський брав матеріал для своєї поеми з різних джерел, але взагалі добре перетопив його в кузні своєї творчості… утворив справжню національну поему, що за неї, «поки сонце з неба сяє, його не забудуть» (стор. 102—103).
Отже, як бачимо, робота має певною мірою апологетичний характер. Широко закроєна побутова поема, цінна психологічним своїм матеріалом — «автор малює й такі тонкі почуття, як кохання Дідони й Енея» (цікаво знати, тонкі самі по собі чи у змалюванні Котляревського?), «Енеїда» в очах М. Марковського уже не «умная шалость», не влучна сатира на деякі з сучасних авторові порядків, але не більше й не менше, як великою творчою силою позначений твір національного значення. Гаразд! Але ці високі оцінки дослідника упираються в давнє і відоме твердження, що «Перелицьована Енеїда» є тільки «сміховина на московський шталт» (Шевченко), та що повстала вона — не вважаючи на всю свою колоритність — через аматорське, «несвідомо-народницьке» (означення належить Н. М. Віленкину-Минському) переробляння російської «Энеиды наизнанку» Миколи П. Осипова (1751—1799), що й була її головним, а може, й єдиним, по суті, джерелом. Відомо, що поема Осипова (чотири частини) з’явилася в друкові межи 1791—1796 рр.; що за ним в кінці 1794 або на початку 1795 р. почав свою переробку Котляревський, що перед 1798 р. у нього були вже готові три частини, а може, була накидана й четверта, що побачила світ з запізненням, видрукувана допіру в першім авторськім виданні 1809 р. (Стешенко датував 4-у частину 1797 р.). Останні частини «Енеїди» писалися значно пізніше, після появи травестійних робіт Котельницького (1802, 1808), і закінчені були, як твердив Стеблин-Каменський, десь коло 1824—1825 року. Цю дату підтримують: лист Котляревського до Гнєдича з 27/ХІІ.1821 р. (див. «Литератур. портфели Пушк. дома», І. СПб., 1923), де говориться про VI частину, як ненаписану, і листи Н. О. Мельгунова до М. Погодіна 7 серпня 1827 та до Котляревського 12 червня 1828, з яких видко, що влітку 1827 р. «Енеїда» вже була готова до друку. Додамо між іншим, що М. М. Марковський все ще датує другий лист Мельгунова 1820 р., хоч цю дату уже виправлено заміткою Ю. Оксмана. «К истории опубликования «Энеиды» Котляревского» («Атеней», историко-литературн. временник, кн. 3, Ленинград, 1926, стор. 152—154).