Українське письменство

Розтягається ця орація на цілих три сторінки, і тільки по трьох сторінках передмови Стороженко приступає до, так мовити б, ілюстративної частини оповідання: «Тепер уже як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за побрехеньку. От слухайте». Схожість добачаємо і в усно-розповідному стилі передмови. Коли з оповідань Квітки «встає перед нами, як жива, постать провінціального філософа-мораліста з його немудрою, але щирою переконаністю», то у Стороженковій «Голці» бачимо теж якогось говіркого провінціала, аматора старовини, любителя не так історії, як власне історій.

Друга риса Квітчиної манери — є етнографізм його оповідань, затримування дії в оповіданнях описовими вставками, іноді справжніми етнографічними етюдами[212]. Випливла ця риса, можна думати, вже з самого становища Квітки, як українського повістяра, що, виступивши перший, мусив увесь час провадити «позви», кожним своїм твором доводячи право української прози на власне існування поряд багатої сусідської літератури. Він не тільки «защищает достоинство языка малороссийского», доводячи його зворушливість та здатність до високого стилю, посилаючись на колишню славу українського слова («Господарювала колись наша мова по всій нашій православній Росії»); він не тільки борониться від нападів критики «Салдатським патретом» («предохраняя себя от насмешек русских журналистов…»), — він визначає для українського письменства свої осібні шляхи, окремі мистецькі завдання. Українське письменство має стати осторонь «изобретения отраслей», «созидания характеров», беручи матеріал з натури, подаючи його «без отделки и оттушовки». Воно повинно схоплювати те, що само навертається на очі і чого не змалювати по-російськи через непридатність виразних засобів російської мови. «Выражения свойственны обычаям, изъяснения — национальности»; тому і докладні образи народного ритуалу та зовнішніх обставин селянського життя — то є найкращий арґумент проти «людей з чудным понятием», що зараз готові «закепкувати» українську літературну ініціативу: «Да на што так писать-ста? Да кто яго будзя чи-тать-ста?» Після Квітки його манера підкреслювати побутову українську своєрідність залишалася довго, до 70–80 рр. Свою рацію вона великою мірою втратила. Новим авторам немає потреби арґументувати на сторінках белетристичних творів: українське життя має свою трибуну за кордоном, користається підтримкою російської ліберальної преси, і впливова критика вже не займає супроти нього становища запального і несправедливого Вісаріона Бєлінського, — і проте етнографічний екскурс від художньо-прозового тексту за звичай ще у Нечуя-Левицького, у Мирного. Це така ж данина традиції, як українська пісня в драматичних творах 90-х та 900-х рр. І коли в повісті «За водою», що має показати генезу єврейських погромів 1881—1882 рр. читаємо докладний опис купальських ігрищ (збирання квіток, цитати з купальських пісень, купальське опудало, пускання вінків на воду), — то це не що інше, як злегка модифікований Квітка, що, всупереч новопрокламованим літературним програмам Білика, Баштового та інших, безпечно справляє сорокаліття свого посмертного впливу в українській прозі.