Українське письменство

Окремо стоїть питання про дальше життя Квітчиної розповіді. Виступивши рано, коли українська мова не мала ще виробленої синтакси, крім розмовної, не маючи ніяких попередників, крім народних казкарів та оповідачів, Квітка мусив розпочати з форм усної розповіді, з повістей, «рассказываемых Грицьком Основьяненком». Цей добродушний і говіркий alter ego Квітчин, подібніший до свого автора, як Рудий Панько до Гоголя, щиро та докладно розводиться про своїх Марусь Дротівен та Таранцівен Галочок, що про них навіть пісні зложилися по харківських передмістях, — широко використовуючи народно-пісенний лексикон, перебиваючи фактичний виклад чутливими тирадами та побожними формулами. Ця словохітна розповідь довго живе в художньо-прозових творах, а перенесена Квіткою до популярної брошури («Листи до любезних земляків»), живить і популярний виклад Куліша: безперечний є стилістичний зв’язок межи Квітчиними листами до земляків та Кулішевими листами з хутора. Навіть пізніша соціалістична пропаґанда мусила свідомо використовувати Квітчині зразки[214].

Відштовхування від Квітки, як від чогось перестарілого та пережитого, на українському ґрунті починається в 60-х рр. Так, відомий свого часу лексикограф та етнограф Каленик Шейковський узнавав за Квітчиними творами значення лише етнографічного матеріалу: «Повести его замечательны не в художественном отношении, а более как слабые материалы для изучения народного быта». Десять літ пізніше Костомаров у другому своєму огляді українського письменства (в гербелівській «Поэзии славян», 1871 р.) відзначає у нього «чересчур устарелые литературные приемы», а його многолітній спільник в обороні української літератури О. Пипін в своїй «Истории славянских литератур» нотує певну невиразність громадських поглядів Квітки: Квітка має цінність в його очах тільки як перехід до нового періоду української літератури, коли її творці «більше свідомості вносять у поставлені перед собою завдання і шукають в народі не тільки об’єктів для балаканини й жарту, але й громадських та побутових ідеалів». Відбиваються ці погляди на Квітку і в книзі Петрова, і в біографічнім начерку С. Р. (Русової), приложеному до VI тому харківського видання Квітчиних творів.