Українське письменство

Уже ця сентиментальна декламація віщує нам в Кулішеві великого прихильника чутливих Квітчиних повістей. Найціннішою він визнає «Марусю», дорогу йому споминами про новгород-сіверські часи та про сльози, пролиті над книжкою[207]. «Обійшла нас чарами Квітчина Маруся. З нею почали ми жити ідеальним щастям чистого серця, котрого ніхто з нас не дознав самим ділом», — так пише Куліш в своєму «Слові на новий вихід Квітчиних повістей», задуманому як передмова до власного їх видання.

Куліш, як видавець Квітчиних повістей, освітлений у статтях В. Міяківського та А. Шамрая[208], схарактеризований тільки зовні. До свого видання Куліш прив’язує особливу вагу. Він не тільки видає «нашого» славнішого від Вальтера Скотта «Харківця», він проповідує його, робить із нього один із пунктів власної літературної програми. В епілозі до «Чорної ради» (рос. текст) він підкреслює патетизм Квітки — величний образ українського селянина, що повстає з його «чоловіколюбних» повістей. Стара Україна мусила зійти зо світу, поховати старі свої політичні вольності, щоб на новому історичному ґрунті зросло таке поважне явище культурне, як народолюбна Квітчина творчість. В передньому слові до громади, в альманаху «Хата», виділяючи Котляревського і Гулака, як письменників панських, Куліш підносить на ролю справжнього основоположника новочасного українського письменства хронологічно пізнішого Основ’яненка. «Тим часом як наглумивсь Гулак над своїм даром словесним, у його сусіда Квітки вже ворушилася в серці Маруся. Навкруги цвенькає дрібноголове панство, кепкують з рідної мови і рідних звичаїв… а тут у серці в його капають поетичні сльози над Марусиною гарною і смутною долею, і виходить вона на Божий мир красна, красна, як та весна, що вже не вернеться». Куліш не знає втоми, ведучи цю мелодію. Він варіює її в листах до В. Тарновського-батька, підхоплює в своєму «Огляді української словесності» («Основа», 1861), доспівує в «Листах з хутора». Як і треба сподіватися, Квітка, автор Халявського та Столбикова, для нього не існує: «Хто тепер стане читати недорік Халявських, Столбикових і всякі інші оповідання іноязичною мовою?» Мало цікавить його Квітка — автор оповідань-анекдотів, як «Салдатський патрет» або «Мертвецький Великдень». Зате Квітка, як письменник, що вперше відчув «поэзию обычаев и поэзию народных преданий», в його очах важить надзвичайно і стоїть поруч Шевченка. «Литература наша в нынешнем своем направлении непосредственно от них ведет свое происхождение. Освобождение от «котляревщины» служит одним из доказательств их родственности с гением нашего народа или, что все равно, с гением жизни. По направлению творчества Котляревского идти далее было некуда, по направлению Квитки и Шевченко лежит далекий, неизмеримый путь к литературному нашему развитию»[209].