Так казав Заратустра. Жадання влади

Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:

— Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.

Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей — дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?

Правда, я — ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.

Знайде він і божка, найлюбішого для дівчат: край джерела спочиває він, заплющивши очі.

Воістину, заснув він серед білого дня, ледащо! Може, він надто довго ловив метеликів?

Не гнівайтесь на мене, прекрасні танцівниці, якщо я трохи покараю божка! Він, звісно, кричатиме й плакатиме, та в нього де сльози, там і сміх!

Отож із сльозами на очах нехай він вас просить до танцю, а сам я заспіваю вам пісню.

Ця танцювальна пісня глузуватиме з духу тяжкості, того найвищого і найдужчого диявола, про якого кажуть, ніби він «владар світу».

І такої пісні заспівав Заратустра, поки Амур і дівчата разом вели танок:

О життя, недавно я зазирнув тобі в очі, і мені здалося, ніби я поринаю в незбагненне.

Але ти підчепило мене золотим гачком і глузливо сміялося, коли я назвав тебе незбагненним.

«Так кажуть усі риби,— відповіло ти.— Що їм несила збагнути, те для них незбагненне.

Але я тільки мінливе й дике, в усьому як жінка, і не маю ніяких чеснот.

Хоча серед вас, чоловіків, мене звуть «глибиною» чи «вірністю», «вічністю» чи «таїною».

Адже ви, чоловіки, завжди обдаровуєте нас своїми чеснотами,— ох, які ж ви чеснотливі!»

Так сміялось воно, безвірне; та я ніколи не вірю ні йому, ні його сміхові, коли воно обмовляє себе.

І коли я віч-на-віч розмовляв із своєю несамовитою мудрістю, сказала вона гнівно: «Ти прагнеш, ти жадаєш, ти любиш,— отже, хвалиш життя!»

Я ледве не відповів їй лихим словом, ледве не сказав тій розгніваній правди; адже нема злішої відповіді, ніж «сказати правду» власній мудрості.

Так воно склалось між нами трьома. Від щирого серця люблю я тільки життя... і, воістину, найміцніше тоді, коли його ненавиджу!

Та якщо я прихильний до мудрості, а часто й занадто прихильний, то лише тому, що вона мені дуже нагадує життя!

У неї його очі, його сміх, і навіть його золоті гачки: що я вдію, коли вони такі схожі між собою?

А як життя колись запитало мене: «Що таке мудрість?» — я відповів запально: «О, це просто мудрість!

Її прагнуть і нею насичуються, дивляться на неї крізь серпанок і ловлять її сітями.

Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.

Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.

Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче»