Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Ох, щоб я повірив у вашу «правдивість», вам слід спершу позбутися прагнення поклонятися.
Правдивий — той, хто йде у безбожні пустелі, розбивши своє навикле до поклоніння серце.
У жовтих пісках, обпалений сонцем, він нишком спрагло поглядає на щедрі джерелами острови, де кожна жива істота тішиться затінком.
Але спрага не змусить його стати таким, як ті вдоволені: де є оази, там є й ідоли.
Бути голодним, дужим, самотнім і безбожним — цього прагне лев.
Бути вільним від щастя рабів, звільненим від богів і поклоніння, безстрашним і страшним, великим і самотнім — цього прагнуть правдиві.
Владарями пустелі споконвіку були правдиві, вільні розуми, а в містах живуть добре вгодовані славетні мудреці — тяглова худоба.
Бо вони завжди тягнуть, мов осли,— цілий народ!
Не те щоб я гнівався на них; але для мене це тільки запряжені прислужники, навіть коли їхня збруя виблискує золотом.
Часто це добрі, варті заохочення слуги. Адже так навчає чеснота: «Якщо мусиш бути слугою, шукай того, кому твоя служба принесе найбільше користі!
Дух і чесноти господаря повинні зростати завдяки твоєму служінню; з його духом і чеснотами зростеш і ти сам!»
Воістину, славетні мудреці, народні слуги, ви зростали разом із духом і чеснотами народу, а народ — завдяки вам! Це я кажу на вашу честь!
Та навіть зі своїми чеснотами ви для мене тільки народ, народ із полудою на очах,— народ, який не знає, що таке дух!
Дух — це життя, й те життя він сам і розтинає; страждаючи сам, він помножує знання,— ви це знаєте?
Щастя духу — в мируванні і освяченні сльозами на офіру — ви це знаєте?
Якщо сліпий не бачить і йде навпомацки, це тільки свідчить про силу сонця, на яке він дивиться,— ви це знаєте?
Той, хто пізнає, повинен вчитися будувати з гір! Якщо дух тільки зсуває гори, цього мало,— знаєте ви чи ні?
Ви знаєте тільки іскри духу,— але не бачите кувадла, яким і є, власне, дух, і того страшного молота, що по ньому б'є!
Воістину, ви не знаєте, який гордий дух! Та ще нестерпнішою для вас була б його скромність, якби він колись зволив говорити!
Ви ще ніколи не наважились укинути свій дух у засніжену яму: вам для цього бракує жару! Тому вам і не звісні чари холоду.
Як на мене, ви в усьому поводитесь із духом надто запанібрата; а з мудрості ви часто робили притулок і шпиталь для поганих поетів.
Ви не орли і тому й не знаєте, яке. то щастя, коли лякається дух. А хто не птах, тому не слід моститися над проваллями.
Як на мене, ви теплі, але від усякого глибокого пізнання віє холодом. Крижаний холод — найглибше джерело духу, насолода для гарячих рук та їхнього господаря.
Славетні мудреці, ви з гідністю застигли на місці, випростали спини,— вас не схитне потужний вітер і потужна воля.
Чи траплялось вам бачити в морі напружене, наповнене вітрило, що тремтить від шаленого вітру?
Наче вітрило, що тремтить від шаленості духу, перетинає море моя мудрість — моя несамовита мудрість!
Та ви, слуги народу, славетні мудреці,— хіба б мог ли ви піти зі мною?..
Так казав Заратустра.
НІЧНА ПІСНЯ
Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.
Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.
Щось невпинне, невгавне ворушиться в мені, от-от озветься. Це прагнення любові, і говорить воно її мовою.
Я — світло: ох, чому я не ніч! Але в тому й моя самотність, що я підперезаний світлом.
Ох, чом я не пітьма нічна! Як би я припадав до грудей світла!
Миготливі зірочки й світлячки! Навіть вас благословляв би я! — і тішився б вашим світляним дарунком.
Та я живу власним світлом і поглинаю полум'я, що виривається з мене.
Я не бачу ніякого щастя в тому, щоб брати; мені часто мріялося, що той, хто краде, мабуть, щасливіший від того, хто бере.
Бідність моя від того, що рука ніколи не стомлювалась дарувати; заздрість моя від того, що я бачу сповнені сподівань очі й осяяний пристрастю нічний морок.
О, лихо всіх дарувальників! О, затемнення мого сонця! О, жадання жадань! О, лютий голод серед пересичення!
Вони беруть у мене: та чи торкаюсь я їхніх душ? Між дарувати і брати — прірва, а через найменшу прірву міст перекидають наостанку.
З моєї краси виростає голод: я хотів би завдати
болю тим, кому свічу, пограбувати обдарованих мною — я зголоднів за злом.
Відсмикнути руку, коли друга вже тягнеться їй назустріч; вагатися, наче водоспад, чи падати, перед падінням зі скелі,— я зголоднів за злом.