Нескінченна історія

- Сідайте! - наказала Урґль. - Атрею насамперед му­сить щось з’їсти і напитися, щоби набратися сили. Самих лише ліків не досить.

- Дякую, - сказав Атрею. - Я почуваюся дуже добре.

- Не переч! - фиркнула Урґль. - Доки ти тут, робити­меш, що тобі кажуть, так собі й затям! Отрута в твоєму тілі нейтралізована. Значить, нема чого поспішати, хлопчику. Часу в тебе - скільки завгодно, тож користай із цього.

- Але ж ідеться не про мене, - заперечив Атрею. - Дитинна Царівна - при смерті. Можливо, тут уже важить кожна година.

- Фіґлі-міґлі! - промурмотіла маленька бабця. - Кому спішно, з того смішно. Поспіхом нічого не досягнеш. Сідай-но! їж! Пий! Ну ж бо! І не переч!

- Ліпше скорися, - прошепотів Енгівук. - Хто-хто, а я таки трошки знаю цю жіночку. Коли вона вб’є собі щось у голову, то хоч кіл на тій голові теши. До того ж, нам і так треба побалакати - нам із тобою.

Отож Атрею, підібгавши ноги, примостився за крихіт­ним столиком і почав призволятися. Він їв і пив - і йому й справді здавалося, що з кожним шматочком і з кожним ко­вточком в його жили і м’язи вливається золота, тепла жит­тєва сила. Щойно тепер Атрею усвідомив, який він висна­жений.

Бастіянові аж слинка потекла. Йому навіть здалося, що до нього долинули запахи страв, які стояли перед гномами. Він аж принюхався, та це він просто собі уроїв* (* уявив). У нього в животі голос­но забурчало. Терпіти таку муку було несила. Він вийняв із ранця решту канапки та яблуко і з’їв. Від цього трохи полегшало, хоча він аж ніяк не наситився.

А тоді до нього дійшло, що більше у нього нема ані крихти і що він оце поїв востаннє. Від цього слова Бастіянові стало страш­но. І він спробував більше про це не думати.

- А де ти береш усі ці ласощі? - поцікавився Атрею, звертаючись до Урґль.

- Гай-гай, хлопчику, - відповіла вона. - Треба добре набігатися, ой як далеко набігатися, щоби знайти потрібні зела і рослини. Але цей упертюх Енгівук затявся: він хоче жити саме тут - і більше ніде, а все через ті свої пусті нау­кові дослідження! Бо вони, бач, важливі. А те, звідки у ньо­го на столі береться їжа, його нітрохи не обходить!

- Жінко, - мовив Енгівук сповненим скривдженої гід­ності голосом, - та хіба ти щось тямиш у тому, що важливе, а що ні? Іди і роби своє. І дай нам поговорити!

Урґль ображено зникла в печерці, а невдовзі звідти до­линув брязкіт усілякого начиння.

- Та нехай собі там!.. - довірливо нахилився до нього Енгівук. - Насправді моя стара - добра і м’яка, але часом їй треба трохи понарікати. Послухай-но, Атрею! Зараз я роз­повім тобі дещо про Південний Оракул. Це тобі конче пот­рібно знати. Дістатися до Уюлялі зовсім непросто. Ба на­віть досить важко. Втім, я не хотів би виголошувати перед тобою вчену доповідь. Можливо, буде краще, коли ти сам ставитимеш запитання. Розумієш, я трохи схильний відво­лікатися на несуттєві подробиці, на другорядне. Отож за­питуй!