Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
— Так, сонечко кличу, бо ж півня немає, покликати нікому. Раптом сонечко про нас забуде й не зазирне. Що тоді робитимемо? Ку-ку-рі-ку!
За безглуздо блукаючим поглядом і дурнуватою посмішкою, що не сходила з напіввідкритих губ обідранця, Злата зрозуміла, що перед нею дурень. Її мимоволі охопила огида.
— Гей, а дурник же тебе й бачить, і чує, — Злата здивовано повернулася до Коргоруші.
— Васько — блаженний, Божа людина, а тому бачить більше за інших і краще розуміє життя. Піди до нього в науку, може, й тобі істина відкриється, — сказав той.
— От іще! У дурня розуму навчатися! — пирхнула гордівниця, але домового і слід загув, зате юродивий побачив дівчину й потягся до неї. Очі його засвітилися дитячим щастям. Він обережно взяв лялькову красуню та посадив собі на долоню.
— Ой! Аж ніяк до мене радість прийшла? Ти — радість.
— Еге, забава для дурня. Пусти зараз же, — бридливо зморщившись, спробувала вирватися Злата.
На мить обличчя Васька засмутилось, але цієї миті з-за обрію показався яскраво-червоний краєчок сонця, і вкрите ластовинням лице блаженного знову засяяло широкою посмішкою.
— Почуло сонечко. Це я його покликав, але тільки ти нікому не кажи. Вони не повірять. Вони не знають, що хтось його повинен кликати, щоб воно світило усім.
— Добре, сонечко покликав, а тепер хотілося б знайти що-небудь поїсти, — сказала Злата, яка страшенно зголодніла.
— Еге, ходімо на базар, — кивнув Васько й пошкандибав у бік базарної площі. Побачивши, з якою легкістю вона може командувати цим дурником, Злата підбадьорилась, вирішивши, що нічого поганого не станеться, якщо деякий час він їй послужить. Самій їй подорожувати було досить небезпечно. Бідолашна була такою малою, що боялася бути розчавленою чиїмось незграбним черевиком.
Одна нога у хлопчини була коротшою за другу, і під час ходьби він дуже кульгав. Старенький одяг, здавалось, ось-ось зовсім розлізеться, але з його лиця не сходила посмішка.
«Ще б йому не радіти: дурням щастя, — презирливо подумала Злата. — Якщо мене продасть, то й ситий буде, і одежину справить».
— Ти мене продавати несеш? — сердито запитала вона.
— Ти — радість, — замість відповіді засміявся Васько.
Шепочучи, він розмовляв сам з собою. Часом в уривках фраз Злата не могла вловити змісту.
Вона трохи помовчала, а потім знову перервала безладне белькотіння юродивого.
— За гроші, чи що, показуватимеш?
Васько витріщився на неї, мовби силкуючись щось зрозуміти, але так і не зрозумівши, дурнувато посміхнувся й пішов далі, продовжуючи безладну балаканину. Злата вирішила, що від дурня толку все одно не буде, але не засмутилася. Їй доводилося вибиратися з набагато серйозніших халеп, а вже дурника вона круг пальця обкрутить. Наближаючись до базару, блаженний обережно посадив її за пазуху.
— Тут тебе ніхто не побачить. Сонечко — всім на радість, а ти — кому на радість, а злим людям — на заздрість. Тсс, — він притулив палець до губ.
— То ти не хочеш на мені заробити? Як же ти добудеш їжу? — здивувалася Злата.
— Люди — добрі, й звірі — добрі. Усі добрі. Вовчиця люта діточок годує, дітки лащаться: добра вовчиця, добра…
Якийсь торговець дав юродивому монетку. Васько, відгорнувши комір подертої сорочки, показав монетку Златі, щоб і вона могла помилуватися.
— Блищить! Поглянь, блищить! — як дитина радів він, крутячи монетку на сонці.
Злата прикинула, що цього їм вистачить на хліб і юшку, але на її розчарування, дурник уже награвся з копійкою і пхнув її в руки перехожому.
— Що ти наробив? Навіщо ти віддав монету? — відчитала його Злата.
Бачачи, що дівчина розгнівалась, Васько щиро засмутився:
— Вона красива, блищить. Ти любиш, коли блищить?
— Я люблю, коли я сита. У мене від голоду в голові паморочиться, — відповіла Злата з прикрістю.
Юродивий засміявся.
— Ні, її не можна їсти. Вона блищить, і все, — він розвів руками.
Раптом Злата згадала слова гномів: «Люди часто цінують речі не за їхню істинну вартість, а за ціну, яку самі й вигадали». Вона подивилася на Васька іншими очима. Ось і домовий говорив про нього шанобливо. Хто знає, можливо, перед цим дивним хлопчиною відкрита таємниця істинних цінностей?
Васько не просив милостині, він просто йшов і посміхався всьому світу. У його посмішці було стільки відкритості й добра, що люди самі підходили до нього й дарували гостинці. Він приймав їх, а пройшовши трохи, віддавав іншим жебракам, залишивши собі врешті-решт, лише паляницю і яблуко.