Гордівниця Злата

Напередодні свята, призначеного на честь заручин принца та Злати, закохані, як завжди, сиділи в темряві й розмовляли.

— Мій принце, я знаю, що мучить тебе, — раптом сказала дівчина. — Я не гідна бути твоєю дружиною, але ти занадто добрий та шляхетний, щоб признатися в цьому. Відміни завтрашні заручини. Одружися з тією, яка буде тобі парою й зможе сяяти в палаці.

— Але мені потрібна тільки ти! — вигукнув принц.

— Ні. Якщо я знадоблюся, то буду поряд, але не як дружина, а як твоя тінь, — покірно промовила Злата.

У темряві юнак не міг бачити лиця дівчини. Він провів рукою по її щоці, і долоня стала мокрою від сліз.

— Нічого ти не розумієш, — похитав головою принц. — Хіба може бути щасливим той, хто кохає тінь?

Раптом почувся далекий дзвін дзвіночків. Кімната засяяла яскравим світлом, і посеред неї з’явилася фея з веретенцем на поясочку.

— Хрещена? — здивувалася Злата.

Доля поманила дівчину за собою:

— Я прийшла, щоб забрати тебе, дитинко. Ти вже достатньо страждала й нарешті заслуговуєш на спокій. Ходімо разом зі мною, ти забудеш про все й знову станеш щасливою.

Принц підскочив до Злати й міцно пригорнув її до себе.

— Не йди! Я нізащо не віддам тебе!

— Не опирайся. Ти все одно не зможеш покохати її такою, яка вона є, — сумно сказала Доля.

Принц похнюпився:

— Я зовсім заплутався. Я не можу жити без неї і не можу забути її колишнього образу. Що ж мені робити?!

Від стіни безшумно відділилася зловісна фігура Злидні.

— Я поверну красу дівчиську, але за це ти повинен заплатити дорогу ціну, — пообіцяла вона.

— Я готовий віддати все: трон, корону, казну!

— Багатства й почесті мені ні до чого. Віддай мені свій зір, — проскрипіла стара й вичікувально утупилася в принца.

Юнак відсахнувся.

— Ні! Я не хочу цього! — скрикнула Злата.

Принц мовчав. Плата була занадто великою. Він подивився у вікно на сонячний світ, який вирував барвами, а потім рішуче сказав:

— Людина може прожити без зору, але без серця помре. Моє серце належить Златі, і лише очі винні, що я не в злагоді з самим собою. Я згоден!

— Хай буде так! — Злидня клацнула ножицями й щезла. Тієї ж миті Злата знову стала божественно гарною. Останнє, що побачив принц перед тим, як на нього опустилася темрява, було її надзвичайно прекрасне обличчя в ореолі золотого волосся.

— За що?! — заридала Злата й кинулася до Долі: — Хрещено, де ж ваші чари? Я ненавиджу свою красу! Вона несе тільки біду та страждання. Поверніть принцу зір! Я готова віддати все за це!

Доля ласкаво погладила дівчину по щоці.

— Я бачу, ви дійсно кохаєте одне одного й гідні щастя, — сказала фея. — Я хотіла зробити тобі весільний подарунок, але навіть чарівники не всесильні. Я можу вчинити для тебе лише одне чудо, люба похреснице.

— То здійсніть же його скоріше, дорога хрещено, — заблагала Злата, і в очах її загорівся вогник надії.

Лице судениці затьмарилося, а очі наповнилися сумом:

— Не поспішай радіти. Ти не знаєш усієї правди. Відтоді як ти переступила поріг діамантової штольні, над тобою тяжіє закляття гномів. Я хотіла позбавити тебе від нього, але, повернувши твоєму коханому зір, не зможу цього зробити.