Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Всередині елінгу було темно і приємно пахло смолою. Все, що могло нам знадобитися для риболовлі, було вже у човні, що стояв кілем на дерев’яних напрямницях.
— Чи не завеликий, як на гребний човен?
Я прикинув, що судно має п’ять-шість метрів завдовжки.
— Човен щонайбільше середнього розміру, — сказала Лея. — Нумо, нам треба всім разом штовхати.
— Батьків був набагато більший, — докинув Кнут. — Десятивесловий, зі щоглою.
Ми випхали човен на воду, і я зумів видертися на борт, майже не замочивши ніг.
Я встановив весла в одній із двох пар кочетів і почав рівно та енергійно гребти від берега. Пригадую, я доклав чимало зусиль, аби навчитися веслувати краще за свого кузена, впродовж того єдиного літа, коли я, бідний безбатченко, гостював у заможних родичів. Одначе на Лею та Кнута я своєю майстерністю враження не справив.
Відійшовши доволі далеко від берега, я витягнув весла з кочетів і поклав їх на дно човна.
Кнут пробрався до корми, схилився на фальшборт, закинув вудку і почав дивитися на пливець. Я бачив у його погляді відчужену задуму мрійника.
— Хороший хлопець, — сказав я, скидаючи куртку, яку зняв був із гачка в елінгу.
Лея кивнула. Вітру не було, і море — чи океан, як його називали Лея і Кнут, — виблискувало, наче дзеркало. Воно видавалося твердою поверхнею, якою можна дійти до сонця, що розпеченим казаном червоніло на горизонті, ген там, на півночі.
— Кнут сказав, що на тебе вдома ніхто не чекає, — озвалася вона.
Я похитав головою:
— На щастя, ні.
— Має бути незатишно.
— Що?
— Не мати нікого. Нікого, хто думав би про тебе. Хто дбав би про тебе. Чи про кого ти сам дбав би.
— Я намагався, — сказав я, відпускаючи гачок на волосіні, — але не зумів.
— Ти не зумів завести сім’ю?
— Я не зумів подбати про них, — сказав я. — Як ти могла сама переконатись, я не та людина, на яку можна покластись.
— Я чую те, що ти говориш, Ульфе, але я не знаю, чи це правда. Що сталося?
Я відчепив блешню:
— Чому ти досі називаєш мене Ульфом?
— Це те ім’я, яким ти мені назвався. Я тебе так називатиму, аж доки ти не захочеш назватися якось інакше. Кожен повинен мати право на зміну свого імені.
— Як довго ти називаєшся Леєю?
Вона примружила одне око.
— Ти питаєш жінку про її вік?
— Я не мав на увазі...
— Двадцять дев’ять років.
— Гм... Лея — гарне ім’я, немає підстав міняти його на інше...
— Воно означає «корова», — перервала вона. — Я хотіла би назватися Сарою. Сара означає «принцеса». Але мій батько сказав, що я не могла би зватися Сарою. Тому двадцять дев’ять років мене називають коровою. Що ти на це скажеш?
— Що ж, — подумав я якусь мить. — Му-у?
Вона подивилася на мене недовірливо. Тоді розсміялася. Своїм глибоким грудним сміхом. Неквапним. Кнут на кормі обернувся до нас.
— Що таке? Він розповів анекдот?
— Так, — сказала вона, не відриваючи від мене очей. — Гадаю, що так.
— Розкажіть мені!
— Згодом. — Вона нахилилась до мене. — Отже, що сталося?
— Я не знаю, чи сталося щось. — Я закинув волосінь. — Я просто запізнився.
— Куди запізнився? — насупилась вона. — До чого?
— Щоб урятувати свою дочку.
Вода була настільки прозорою, що я бачив, як дедалі глибше занурюється мерехтлива приманка. Аж доки вона розчинилася в зеленавому мороці безодні.
— Коли я, нарешті, роздобув гроші, вона вже була у комі. Вона померла за три тижні по тому, як я нашкріб кошти на лікування у Німеччині. Не так, щоби це щось міняло, — однаково, було вже запізно. Принаймні так лікарі сказали. Та суть справи у тому, що я не спромігся зробити те, що зобов’язаний був зробити. Я зрадив її. Таким був постійний приспів мого життя. Але той факт, що я не впорався навіть, коли... що я не зумів подбати навіть... Я...
Я шмигнув носом. Можливо, мені не слід було скидати куртку: зрештою, ми перебували близько до Північного полюса. Я відчув щось на своєму передпліччі. У мене волосся наїжилося. Дотик. Я не пам’ятав, коли востаннє мене торкнула жінка. Але тут-таки пригадав, що це сталося менш ніж за двадцять чотири години до того. Під три чорти цей край, цих людей і решту все!
— Через це ти викрав гроші?
Я стенув плечима.
— Ти вкрав гроші для своєї донечки, знаючи, що тебе вб’ють, якщо тільки знайдуть.
Я плюнув за облавок, щоб якось порушити нестерпну нерухомість води.
— Це гарно звучить у такому формулюванні, — зауважив я. — Скажемо, натомість, що я — той батько, котрий дочекався, коли буде запізно, перш ніж заходився щось робити для своєї дочки.