Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай[1].

Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку — я завжди був надміру ху­дорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість — так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’я­га, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип — не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

— Вечір добрий! — гукнув чолов’яга.

Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах — таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

— Пробачай, якщо я питаю, — почав він, — але хто ти будеш?

Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

— Я з автобуса, пасажир, — відповів я.