Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Кофр показав йому, що я тут побував. Але той факт, що він не знайшов ні грошей, ні наркотиків, ні будь-яких особистих речей, свідчив, що я пішов звідси, придбавши щось практичніше, на кшталт заплічника. Потім він устромив руку в дров’яну пічку, щоби знати, чи зола ще тепла, й отримати уявлення про те, яку я маю проти нього фору.
Якось так, він мав би міркувати, наскільки я здатен був простежити хід його думок. Що далі? Чи рушив він кудись далі, не маючи найменшого уявлення про те, куди я міг податись або чому залишив Косунд. Чи він досі ховається де-небудь поруч і чекає на моє повернення? Однак, у разі останнього варіанта, він напевне ретельніше приховав би сліди свого візиту, щоб я нічого не запідозрив? Втім, можливо... стривай лишень! Ось я подумав, буцімто явні сліди його візиту означають, що він рушив далі, — і, можливо, він хотів, щоб саме так я подумав!
Холера.
Я схопив бінокль і оглянув виднокіл, який тепер знав до найдрібніших деталей. Я шукав когось чи щось, чого там не було раніше. Видивлявся. Зосереджено.
Знову й знову.
За годину чи близько того почала даватися взнаки втома. Але я не хотів готувати собі каву, щоби стовпом диму не подати на кілька кілометрів довкола сигнал про своє місцеперебування.
Якби ж хоч почався дощ, якби ж тільки ці хмари скинули свій вантаж на землю, якби ж то бодай щось відбувалося. Кляте очікування зводило мене з розуму.
Я відклав бінокль. Заплющив на мить очі.
Вийшов до оленя.
Він подивився на мене з острахом, але не втік. Я попестив його роги. Тоді сів на нього верхи.
— Вйо! Пішов! — сказав я.
Він зробив кілька кроків. Спершу нерішуче.
— Так!
Він рушив більш твердо. Тоді швидше. У бік селища. Його коліна клацали дедалі швидше, швидше, ніж лічильник Гейгера-Мюллера з наближенням до атомної бомби.
Церква стояла обгоріла. Ясно, що тут пройшли німці. Полювали на учасників Опору. Проте руїни будівлі, теплі, оплавлені, не впали. Камінь і попіл. А вони танцювали навколо чорних каменів, деякі з них — голяка. Вони танцювали неймовірно швидко, попри те, що священик співав повільно і протяжно. Його білу рясу було вибруднено сажею, а перед ним стояли наречений і наречена: вона одягнена в чорне, а він — у всьому білому; білими були його кашкет і дерев’яні трескури. Спів стих, і я під’їхав ближче.
— Ім’ям норвезької держави я оголошую вас чоловіком і дружиною, — сказав він, а тоді плюнув коричневою слиною на розп’яття, що висіло поруч, підніс суддівський молоток і вдарив ув обвуглену олтарну рейку. Раз. Двічі. Тричі.
Я прокинувся, здригнувшись. Я сидів, сперши голову на стіну. Прокляття, ці сни доконають мене.
Одначе гупання не припинялося. Моє серце, здавалося, завмерло, і я дивився на двері.
Гвинтівка стояла притуленою до стіни.
Я схопив її, не підводячись зі стільця. Я приставив приклад до плеча і притулився до нього щокою. Мій палець був на спусковому гачку. Я видихнув, усвідомивши, що затамував подих.
Іще два гупання.
Тоді двері відчинилися.
Небо на ту мить уже очистилося. Пора була вечірня. Оскільки двері відчинялися на захід, постать у дверях я бачив проти сонця, як темний силует у помаранчевому ореолі, на тлі низьких пагорбів.
— Ти в мене стрілятимеш?
— Вибач, — сказав я, опускаючи гвинтівку. — Я подумав, що це куріпка.
Її сміх пролунав розкотисто і щиро, але обличчя залишалось у тіні, тож я міг тільки уявляти мерехтливе сяйво її очей.
Розділ 10
Йонні поїхав.
— Він сьогодні сів у зворотний автобус, на південь, — повідомила Лея.
Вона послала Кнута по дрова і воду. Вона хотіла кави. І пояснення, чому до неї навідався чужинець із півдня, який хотів дізнатись про моє місцеперебування.
Я знизав плечима.
— На півдні багато людей живе. Чого, власне, він хотів?
— Казав, що дуже хотів би поговорити з тобою. Про справи.
— Еге, так, — сказав я. — То був Йонні, либонь? — Схожий на болотяну чаплю?
Вона нічого не сказала у відповідь, але, сидячи навпроти мене за столом, уперто намагалася зловити мій погляд.
— Він з’ясував, що ти зупинився у мисливському будиночку, і хтось показав йому дорогу сюди. Але тебе він тут не знайшов. А потім, коли хтось йому сказав, що ти був у мене після похорону, він, мабуть, вирішив, що я можу щось про тебе знати.