Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Бо таким є ваше тлумачення Біблії?
— У нашому домі тільки одна людина сміє тлумачити Святе Письмо.
— Твій батько.
Вона знизала плечима.
— Тієї ночі я прийшла додому і розповіла матері, що Уго зґвалтував мене. Вона розраджувала мене, як уміла, одначе сказала, що найкраще буде забути про це. Що кому дасть засудження одного із синів Еліасена за зґвалтування? Та коли з’ясувалося, що я вагітна, вона пішла до батька. Найперше, про що він запитав, — чи молилися ми Богу, щоб я не завагітніла. А друга річ, яку він сказав, — що Уго та я маємо побратися.
Вона судомно ковтнула. На мить замовкла. І я зрозумів, що вона про це мало з ким розмовляла. Найімовірніше — взагалі ні з ким. Я став для неї першою та найкращою нагодою висловити ці речі вголос після похорону чоловіка.
— Тоді він пішов до старого Еліасена, — повела вона далі. — Батько Уго і мій батько — впливові люди тут, у селищі — кожен у свій спосіб, звісно. Старий Еліасен дає людям роботу в морі, а мій батько дає їм Слово Боже і знімає тягар з їхніх змучених душ. Батько сказав, що коли Еліасен не дасть згоди, то він легко зуміє намовити когось зі своєї пастви дати свідчення, буцім вони щось певне бачили і чули тієї ночі. Старий Еліасен відповів, що немає потреби йому погрожувати, що я без того підхожа пара його синові та, можливо, навіть допоможу його Уго зробитися трохи розважливішим. І щойно ті двоє домовилися, що так має бути, так це і сталося.
— То як же... — почав я, але мої слова перервав інший крик.
Цього разу не пташиний.
Кнут.
Ми підхопилися.
«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».
І знову крик. Ми побігли на голос. Я першим досяг верхівки острова-пагорба. Побачив його. Обернувся до Леї, яка бігла за мною, підібравши руками спідницю.
— З ним усе гаразд.
Хлопчик стояв приблизно у ста метрах від нас, трохи нижче і видивлявся щось на березі.
— Що там таке? — гукнув я до нього.
Він показав на щось чорне на лінії прибою. А потім я відчув сопух. Трупний сопух.
— Що там? — і собі запитала Лея, підходячи до мене.
Я зробив так само, як Кнут, — показав рукою.
— Смерть і руїна, — сказала вона.
Я притримав Лею, коли вона хотіла спуститися до Кнута.
— Може, тобі варто зачекати тут, а я піду й подивлюся, що там таке.
— Не треба, — сказала вона. — Я бачу, що то таке.
— Отже... що там?
— Дитинча.
— Дитинча?
— Молодий тюлень, — пояснила вона. — Мертвий.
Іще стояла ніч, коли ми повертались.
У цілковитому спокої і тиші. Чути було тільки плюскіт весел, коли вони піднімалися з води, і краплі, падаючи з них, виблискували, як діаманти, у косих променях сонця.
Я сидів на кормі, спостерігаючи, як веслують мати і син. У мене в голові крутився мотив «Повільно йдемо собі містом». Вони були наче єдиний організм. Кнут видавався глибоко зосередженим і намагався зберігати тверду поставу, напружуючи спину і стегна, тримаючи спокійний, «дорослий» ритм веслування. Його мати сиділа позаду сина, підлаштовуючись під його рухи і стежачи за тим, щоби веслувати синхронно. Ніхто не казав ні слова. Жили й сухожилля на її руках напиналися, а її чорне волосся спадало на один бік, коли вона раз у раз оберталася, щоби глянути через плече і переконатися, що курс правильний. Звісно, Кнут намагався не показувати, що він сподівається справити на мене враження своїми навичками гребця, але таки видавав себе, періодично зиркаючи на мене очікувально. Я випнув щелепу і кивнув на знак поцінування. Він удав, буцімто не помітив, але я побачив, що він почав вкладати у свої рухи ще більші зусилля.
Прикріпивши линву до шківа, ми затягли човен на його дерев’яну направну і в елінг. Тягти важкий човен було навдивовижу легко. Я не міг не думати про нездоланну винахідливість людства і його здатність до виживання. І про нашу готовність робити, в разі потреби, жахливі речі.
Ми йшли гравійною дорогою до селища. Зупинилися біля телеграфного стовпа на початку стежки. Афіша танцювальної групи сховалася під новішим шаром плакатів і оголошень.
— Прощавай, Ульфе, — сказала вона. — Мені приємно було згаяти з тобою час. Щасливо тобі дістатися дому і спокійного тобі сну.
— До побачення! — сказав я і всміхнувся.
Вони тут дуже серйозно сприймають слова прощання. Можливо, тому, що відстані великі, а оточення суворе. Жодної гарантії, що ви скоро побачитесь. Якщо взагалі ще побачитесь.
— І ми були б дуже раді тобі, якби ти прийшов на молитовне зібрання у парафіяльному будинку в суботу вранці.
Вона промовила ці слова дещо напружено і трохи поморщилась.