Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.

— Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.

— Скажи мені.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.

— А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?

Я вимовив це з більшою гіркотою, ніж мав намір.

— Я не помиляюся, Ульфе, тому, що я бачу, який ти. Я бачу тебе.

Я глибоко вдихнув. Я не знав, чи залишать мого рота слова, що вже були на язику. Одначе сам я вже ладен був зануритись у глибінь її очей, синіх, як те море, море внизу під тобою, коли тобі десять років, і ти стоїш на кручі над ним, і все твоє єство прагне пірнути — все, крім твоїх ніг, не здатних зрушити з місця.

— Я мав роботу, пов’язану з переслідуванням боржників, що завинили за наркотики, і яка передбачала вбивства людей, — почув я свій голос. — Я вкрав гроші свого боса, а тепер він полює на мене. І ще я втягнув до цієї історії твого десятирічного сина Кнута, намовивши його шпигувати для мене. Ба більше, він отримає від мене платню, якщо повідомить про щось підозріле. На­приклад, якщо він побачить людей, котрі, за потреби, не вагаючись, уб’ють хлопчика.

Я витрусив цигарку з пачки.

— Як тепер щодо мого прощення?

Вона розтулила вуста, аж тут Кнут відчинив двері.

— Осьо, — сказав він, кидаючи дрова на підлогу пе­ред пічкою. — Я конаю з голоду.

Лея дивилася на мене.

— У мене є консервовані рибні тюфтельки, — сказав я.

— Тьху, — скривився Кнут. — А ми не можемо замість них з’їсти свіжої тріски?

— Боюсь, у мене такої немає.

— Не тут. У морі. Ми можемо порибалити. Мамо, скажи, можна?

— Зараз ніч, — відповіла вона тихо, не зводячи з мене погляду.

— Це — найкращий час для риболовлі, — сказав Кнут, підстрибуючи з нетерплячки. — Мамо, прошу тебе!

— Кнуте, у нас немає човна.

Знадобилась одна мить, щоби хлопчик зрозумів, що вона має на увазі. Я подивився на Кнута. Його обличчя потемніло. Невдовзі, однак, він знову пожвавився.

— Можна взяти човен дідуся. Човен в елінгу, і дід казав, мені можна його брати.

— Він так сказав?

— Так! Тріска! Тріска! Ульфе, ти полюбляєш тріску?

— Я полюбляю тріску, — сказав я і подивився в очі Леї. — Але я не знаю, чи твоя мати хоче її просто зараз.

— Так, вона хоче, правда, мамо?

Та не відповіла.

— Мамо?

— Дозвольмо Ульфові вирішити, — сказала вона.

Хлопчик пропхався між столом і моїм стільцем, змушуючи мене подивитися на нього.

— Ульфе?

— Що, Кнуте?

— Ти зможеш з’їсти найсмачніше — язики тріски.

Елінг стояв десь за сто метрів від причалу. Запах підгнилих водоростей і солоної води розбудив неясні спогади про якесь давнє літо у моєму житті. Як я натягую через голову затісний рятувальний жилет, а мій кузен хизується тим, які вони багаті, бо мають і човен, і рибальську хатину, а побуряковілий з натуги і люті дядько лається, бо не може завести почіпний мотор.