Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— О, так. Він грав з ним, удаючи поразки. Він просто мав спершу дізнатися від Футабаями кілька важливих способів. Наприклад, як треба програвати.

Кнут сів. Скоса подивився на мене.

— Ульфе, хіба, програючи, ти робишся кращим у боротьбі?

Я спроквола кивнув. Я бачив, що Лея теж прислухається до розмови.

— Ти навчаєшся, — я прибив комара, що сів мені на руку, — краще програвати.

— «Краще програвати»? Який сенс бути в цьому добрим?

— У житті здебільшого берешся до речей, які то­бі не до снаги, — сказав я. — У результаті програєш час­тіше, ніж виграєш. Навіть Футабаяма раз у раз програвав, перш ніж почав вигравати. А хіба ж не важ­ли­во бути кращим у тому, що тобі випадає робити частіше?

— Мабуть, що так, — розважив Кнут і задумався. — Але що означає бути добрим у програванні?

Глянувши йому через плече, я зустрівся поглядом із Леєю.

— Насмілитися на черговий програш, — сказав я.

— Їжа готова, — відгукнулася Лея.

Шкура тріски прилипла до сріблястої фольги, тож коли Лея розгорнула страву, нам залишалося тільки витягувати шматочки білого філе і відправляти їх у рот.

— Райський смак, — прокоментував я, сам не знаючи до ладу, що я мав на увазі під «райським», але точніше слово мені на думку не спадало.

— М-м-м, — по-котячому муркотів Кнут.

— Бракує тільки білого вина, — докинув я.

— Пекло, — нагадав хлопчик, блиснувши зубами у посмішці.

— Ісус уживав вино, — завважила Лея. — В будь-якому разі, з тріскою п’ють червоне.

Вона засміялася, коли ми з Кнутом обоє перестали жувати і витріщилися на неї.

— Принаймні таке я чула!

— Тато випивав, — сказав Кнут.

Лея перестала сміятися.

— Іще борюкатися! — вимагав Кнут.

Я погладив своє черево, щоб показати, який я на­пханий.

— Нудно... — закопилив він губу.

— А пошукай лишень, чи знайдеш чаїні яйця, — запропонувала йому Лея.

— Яйця, о цій порі року? — здивувався Кнут.

— Літнє несіння, — сказала вона. — Таке зрідка, але трапляється.

Він примружив одне око. Тоді підвівся, рвонув з місця берегом і зник за пагорбом.

— Літнє несіння? — запитав я, вкладаючись на пісок. — Це правда?

— Я думаю, що трапляється що завгодно, — відповіла вона. — Але ж я сказала, що рідко.

— Як оце ви?

— Ми?

— Лестадіанці.

— То ось як ти сприймаєш нас?

Лея примружила очі, і я зрозумів, від кого Кнут підчепив свою звичку мружитись.

— Ні, — сказав я після паузи і заплющив очі.

— Ульфе, розкажи мені щось.

Вона підмостила собі під голову оту куртку, що я взяв у елінгу.

— Що саме?

— Що-небудь.

— Дай лишень подумати.

Ми лежали мовчки. Я дослухався до потріскування багаття і тихого плюскоту прибою.

— Літньої ночі у Стокгольмі, — почав я, — зелено. Всі сплять. Ми поволі йдемо додому з Монікою. Зупиняємось і цілуємось. А тоді рушаємо далі. Ми чуємо сміх із якогось відчиненого вікна. З архіпелагу долинає вітерець, приносячи запахи трави і водоростей. — Я подумки мугикав мелодію. — Бриз пестить наші обличчя, я притискаю її ближче до себе, і ночі не існує, тільки тиша, тіні, вітерець.