Нескінченна історія

- Ану тихо, стара! Тепер моя черга!

Після цього він обернувся до Атрею, скинув свого лю- лькоподібного капелюха, пошкріб лису маківку і промовив:

- То як тебе, кажеш, звати?

- Атрею.

- Не зважай на її тон, Атрею. Стара Урґль іноді буває трохи зарізка, але насправді вона не зла. Моє ім’я - Ен­гівук. Та нас іще називають двоселенцями. Може, чув ко­лись?

- Ні, - зізнався Атрею.

Здавалося, Енгівук навіть трохи образився.

- Що ж, - вирішив він. - Ти, либонь, не обертаєшся в наукових колах, бо інакше тобі сказали б, що якщо хочеш потрапити до Уюлялі в Південний Оракул, то ліпшого по­радника, ніж я, не знайти. Отож, ти звернувся за відповід­ною адресою, хлопче!

- Та годі вже! Не дмися, бо луснеш! - урвала його стара Урґль.

Вона злізла з каменюки, на якій сиділа, і зникла, щось бурмочучи, у печері. Енгівук вдав, що недочув, і далі пра­вив своє.

- Я тобі все поясню, - мовив гном. - За ціле своє життя я вивчив цю штуку вздовж і впоперек. Навіть облаштував обсерваторію - спеціально з цією метою. Невдовзі планую видати велику наукову працю про Південний Оракул. Її заголовок буде такий: «Загадка Уюлялі: розгадка професо­ра Енгівука». Звучить некепсько, га? На жаль, щоб її заве­ршити, бракує кількох дрібничок. І ти, хлопче, міг би мені в цьому допомогти.

- Обсерваторію? - раптом перепитав Атрею, який не знав цього слова.

Енгівук ствердно кивнув, його оченята засяяли з гор­дощів. Жестом руки він запросив Атрею йти за ним.

Між величезними кам’яними брилами вгору спиналася вузенька, звивиста стежечка. Де-не-де - там, де вона здій­малася особливо стрімко, - було вибито мініатюрні східці. Для Атрею, ясна річ, східці були замалі, тож хлопець прос­то переступав через них. Та все одно він ледве встигав за гномом, який хутко дріботів попереду.

- Ніч сьогодні - місячна, ясна, - долинув до нього голос Енгівука, - тож ти все розгледиш як слід.

- Що - все? - допитувався Атрею. - Уюлялю?

Та Енгівук лише нетерпляче відмахнувся і подибав да­лі.

Нарешті вони дісталися на вершечок скелястої гори. Тут поверхня у них під ногами була зовсім рівна, і тільки з одного боку здіймалося щось на кшталт природного насипу, оточеного бар’єром із кам’яних плит. Посередині однієї з цих плит був отвір, вочевидь, просвердлений якимось ін­струментом. Перед отвором стояв маленький телескоп, за­кріплений на штативі, виготовленому а кореня.

Енгівук зиркнув крізь отвір, щось там відрегулював, легенько покрутивши кілька гвинтиків, а тоді вдоволено кивнув і підкликав Атрею, аби той подивився.

Атрею послухався, але, щоби скористатися з запрошен­ня, йому довелося лягти на кам’яну долівку обсерваторії. Спершись на лікті, він зазирнув у телескоп.

Телескоп був спрямований на велику скелясту браму і на­лаштований так, що в поле зору потрапляла тільки нижня частина правої опори. І тут Атрею побачив, що коло цієї опори, випроставшись, високий і геть непорушний, сидить велетенський сфінкс, весь осяяний місячним світлом. Його передні лапи були як у лева, задня частина тіла - як у бика, на спині він мав гігантські орлині крила, а обличчя сфінкса було лицем жінки, тобто людським, - принаймні за фор­мою, тому що вираз цього обличчя аж ніяк не був людсь­ким. Неможливо було сказати, чи це обличчя всміхається, чи виражає безмірний сум, чи, радше, цілковиту байду­жість.