Гра в паралельне читання

Прочитавши коротенького листа, Віталій глянув у вікно, де на тлі сірої будівлі навпроти нерухомо стояли вже голі каштани, а золотава берізка неподалік ледь хитала тонкими вітами, які з останніх сил іще утримували яскраве листячко. День був похмурий, але тихий. Уявилось, як Жанна сама в невеличкому номері провінційного готелю дивиться жахастик по телевізору. Сидить у ліжку, спиною до стіни, закутана в ковдру… Маленька симпатична самостійна жінка. Чого вона чекає від нього? Навіщо він їй?

Віталій знав, що в Жанниному рукаві теж лежить той самий козир, що був у Лілі. Поставити Крапку. Чи виб’є це його колись із колії так само, як тоді? Навряд. Чи то вже минула та криза середнього віку, чи це взагалі не кохання? Швидше за все, не кохання. Тому що коли воно є, то не постає запитань. Ти це відчуваєш усім єством, а не допитуєш свою голову. Перегорів він на Лілі. Втомився. Виснажився. Мабуть, вона була його останнім коханням. Якщо не єдиним.

Віталій попросив секретарку зробити каву і якусь хвилю вагався перед тим, як відкрити прикріплений до останнього листа файл із текстом. Що могло бути в ньому сьогодні? Він перевів очі на двері і знову задумався. Уявилося, ніби четвертий день поспіль приходить в офіс посильний і приносить для нього пакунок. Особисто. У руки. Пакунок, схожий на бандероль. Коли більший, коли менший. І невідомо, що там усередині. Хочеться відкрити. Але чомусь тривожно. Посильний уявлявся юнаком в уніформі готелю, такі в кіно підносять гостям валізи.

Раптом уява робить підміну – і ось уже в тій уніформі у дверях стоїть Жанна і простягає йому пакунок.