Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
– І? – спитала вона.
Жанна побачила у себе в руці стаканчик, рвучко випила і, не закусюючи, продовжила:
– Його подорож мала проходити через Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, а закінчитися в Єгипті, де ми планували зустрітись і відпочити разом ще тиждень в Хургаді. Ми не бачилися півтора місяці. Але підтримували зв’язок через Інтернет та інколи говорили по телефону. Я хвилювалася за нього, але відчувала, наскільки мій коханий щасливий, реалізуючи свою мрію. Його розпирало від пережитого та вражень простого неорганізованого туриста. Питала, чи пише він роман. Казав, що робить нотатки, фотографує, дещо записує на диктофон. Роман – то вже вдома, бо забагато вражень щодня, усе це потрібно ще опрацювати, осмислити. Я страшенно сумувала за ним. Тим більше, що мала новину… Але хотіла приберегти її до зустрічі. Була вагітна.
– А потім? – Віра з тривогою поклала широку долоню на своє пишне декольте.
– Потім… Потім я не змогла вилетіти до Хургади в призначений день першого лютого. Тупо захворіла.
– І?.. – округлила очі Віра.
– Лежала вдома з температурою, із запаленим горлом і геть без сил, про що й повідомила Руслану по телефону. Звісно, шкода було, що наша маленька відпустка відкладалася, але він обіцяв якомога швидше дістатися поромом із Саудівської Аравії до Єгипту (як і було заплановано), а звідти одразу вилетіти до Києва.
Я страждала одна вдома, лікувалася народними засобами, бо пігулок уже вживати не хотіла, а потім… Потім у мене на тілі з’явилися рожеві та червоні цятки. Це було ввечері. Я подумала, що то якась алергія, може, випила забагато чаю з калиною, з обліпихою… Лежала в ліжку та дивилася телевізор. І раптом у новинах…
Жанна піднесла долоні до обличчя, ніби приклеїла їх до щік та очей, схилилася та тихо завила. Віра торкнула її за руку, та марно. Тоді вона встала і, підійшовши до Жанни, обійняла за плечі. Жанна завивала по-звірячому і погойдувалася, сидячи на табуреті, а Віра хиталася разом, і ніяк було витирати сльозі, які котилися по її тугих щоках.
– У новинах передали, – раптом продовжила Жанна, відірвавши долоні від обличчя, – що пором «Салам-98», який ішов рейсом із Саудівської Аравії до Єгипту і мав на борту близько тисячі шестисот пасажирів, затонув з невідомих причин.
Віра приклала обидві долоні до рота, сіла на ліжко і завмерла.
– Я спочатку не повірила своїм очам та вухам. Усе ж таки висока температура, не перший місяць хвилювань за Руслана, могло і примаритися. Я схопила пульт і почала перемикати канали, дійшла до CNN і там почула те саме.
Жанна говорила вже без сліз, утупивши погляд у пластмасовий настінний годинник, у якому, мабуть, сіла батарейка, тому час на ньому зупинився.
Як тоді він зупинився для неї від страшних новин із Червоного моря.
– Але ж, мабуть, хоч когось урятували? Може, був хоч якийсь шанс? – витираючи кулаком сльози, тихо спитала Віра.
– Так. Потім я дивилася багато новин по різних каналах, десятки передач про це горе, виступав президент Мубарак, єгиптяни всією країною читали молитву за загиблих на поромі, які здебільшого були простими заробітчанами, що їхали із Саудівської Аравії шукати кращого життя. Були ті, кому пощастило врятуватися. Не потонути і не бути з’їденим акулами. Але дуже мало. Серед них шестирічний хлопчик… Ніхто ніде жодного разу не згадав про мого Руслана. Я сподівалася, що раптом він спізнився на рейс… Слухала спогади очевидців і не могла уявити жаху того судного дня… Але все це було потім. А того вечора мені стало настільки зле, що почалися судоми рук та ніг, я зателефонувала мамі з братом, потім викликала «швидку», з останніх сил відкрила двері квартири й отямилася лише наступного дня в лікарні.
– А дитинка? – прошепотіла Віра.
– Лікарі ще якийсь час боролися за збереження вагітності, але коли з’ясувалося, що ті червоні цятки, яких ставало все більше і більше, то прояв інфекційної краснухи, мені пояснили, що сенсу ця боротьба не має. Тепер був надто великий ризик, що дитина народиться з патологією. Ось так у мене раптом не стало ні Руслана, ні нашої дитинки. Я ще кілька днів лежала в лікарні в окремій палаті та дивилася в стелю. І все дослухалася, чи стукає моє серце. І не чула його. Мені здавалося, що я померла, але чомусь іще бачу ту кляту стелю і чую голоси з коридору… Для мене тоді все скінчилося.
Жанна взяла порожню пляшку, повільно похитала нею перед очима. Побачивши на дні мізерний залишок коньяку, закинула голову, перехилила пляшку над губами і завмерла. Мабуть, вона випила б зараз будь-чого, але більше алкоголю не було. Віра послухалась її і не брала нічого спиртного, принесла до столу лише два літри «Коли», нарізаний сир та гілку бананів.