Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
– Ти впевнений, що фальшива? – спантеличено спитала Марина.
– А ми зараз перевіримо. Я ж комерсант! У мене ручка спеціальна є, з Німеччини привіз! Тестова.
Він узяв купюру, щось на ній написав по діагоналі і простягнув Марині.
«Ти повернула мені життя!» – прочитала вона напис рівним, упевненим почерком. Повільно підвела погляд на Антона – він усміхався. Світло та щиро. Вона теж усміхнулася і знову знизала плечима. Провідника у дверях уже не було.
– Залиш собі на пам’ять. Я заплачу за твій квиток, для мене це копійки. Дозволь мені таку дрібницю?
– А за мій чай теж заплатиш? – хитро спитала здивована незрозумілим ходом подій Діна.
– Пошарю по кишенях, може, вистачить, – усміхнувся Антон.
Коли Марина дісталася домівки, доньки кинулись обійматися і одна поперед одною розповідати свої новини за час її відсутності. Роздала сувеніри, вибачилася, що мало, ніколи було бігати по крамницях. Умилася з дороги. Сіли пити чай. Крім печива та сиру, на тарілці лежало ще велике яблуко, охайно розрізане на три рівні частини, по 120 градусів кожна. На краю столу Марина помітила список тих, хто телефонував за її відсутності. Так у них було заведено – щоб не забували говорити про дзвінки, одразу записували дату, час, хто, навіщо. Пробігла список очима. Останнім був «дивний дядечко». Телефонував майже годину тому. Більше ніякої інформації.
– Хто такий «дивний дядечко»? – спитала вона спантеличено.
– А, цей?! Та десь перед твоїм приходом телефонував, ніс якусь маячню. Ми навіть подумали, що помилився номером. Але просив Марину. Без по батькові, – звітувала молодша.
– А що хоч говорив? – ще більше здивувалася вона.
– Сказав, що гроші правильні чи нормальні, не пам’ятаю, – защебетала молодша, – а чорнила для приколу. Здається, так.
Марина завмерла з чашкою в руках. Потім поставила її на стіл, швидко встала, знайшла в сумці гаманець, дістала злощасну купюру. Чиста! Покрутила з обох боків – абсолютно чиста! Ніякого напису. Навіть шкода стало, такий був сувенір!
– Нічого собі! – тихо промовила вона.
– Мам, ти що? – здивувалася старша.
Марина сиділа мовчки, опустивши руки на коліна, розглядала гроші й усміхалася.
– А, мам, він ще спитав, які в мене оцінки з англійської! Теж мені… Можна подумати! А я тут йому й кажу: зараз ващє в моді японська! А він засміявся, велів чмокнути маму і повісив слухавку. Ну, то я так і написала – «дивний». Мам, а хто це був?
– «Мужчина-шанс». Тільки не наш, – усміхнувшись, відповіла Марина.
– Мам, пий уже чай, бо холоне! – сказала старша, підозріло позираючи на матір.
– Дякую, сонечко, я і холодний люблю!
Вони подивилися одна на одну і, не змовляючись, обійнялися всі троє…
Віталій дочитав оповідання, скуйовдив обома руками волосся, якусь хвилину ще посидів перед комп’ютером, немов в оціпенінні, тримаючи голову в руках, потім прихопив плащ, вийшов з офісу і рушив сірою вулицею до кіоску з цигарками.
Він рухався вологим тротуаром, а в голові вистукувало в такт крокам: «Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Лишень коли дасть по нервах…»
А ще згадалася Лілина подруга Зоя, перекладачка, яка сама виховувала двох дочок і бралася за будь-яку роботу. Колись Ліля переказувала надто вже подібну історію, що трапилася з подругою. Та він не дуже уважно слухав. Що йому було до Зої, коли його єство було заповнене іншою?
Віталій завмер біля кіоску і розгублено втупився в безліч різноманітних пачок на вітрині за склом.
– Що вам? – пролунало з віконця.
– Оці, тонкі, лайт. Ні, без ментолу. І запальничку!
3
Вечір середи у Жанни був вільним. Тобто зовсім. Вийшовши із заводу, вона затрималася біля старенького кіоску преси з такою само старенькою кіоскеркою, купила пару жіночих журналів і попрямувала на зупинку. Дощ, який зарядив іще минулої ночі, закінчився, але смеркалося вже рано й бажання швендяти незнайомими вулицями не було. Навпаки, хотілось усамітнитися, зігрітися чаєм чи коньяком, а може, чаєм із коньяком, загорнутися в теплу ковдру і читати якісь дурниці, щоб не обтяжувати голову роздумами.
Обшарпаний напівпорожній автобус довіз її до готелю. У найближчому гастрономчику-павільйоні Жанна купила пляшку коньяку, бо пишнотіла продавчиня дала зрозуміти, що ця «Десна. Три зірочки» принаймні від її справжнього виробника, а решта, де зірочок більше, – то ще велике питання… Взяла також пачку чаю в пакетиках, попросила нарізати двісті грамів сухої ковбаси і півцеглинки хліба. Усе це вона замовляла, неначе в уповільненому кіно, невпевнено, не знаючи точно, чого їй, власне, й хочеться.